Ольга Лук’янова за період війни двічі змушена була покидати свій дім і переїжджати в безпечне місце.

Вперше це сталося ще у 2014 році, коли жінка зі своєю сім’єю проживала в Донецьку. Вдруге – після повномасштабного вторгнення, коли їй довелося покинути батьківський дім у м. Дружківка та виїжджати у далекий і такий чужий Любешів, - пише газета Нове життя.

Раніше пані Ольга ніколи не була в нашому краї й навіть подумати не могла, що колись тут проживатиме. Народилася у Криму, зростала у Дружківці (місто в Донецькій області), де вперше в одинадцятирічному віці познайомилася з легкою атлетикою. З того часу до сьогодні не полишає спорту і сповна віддає себе цій справі. 

«Колись на занятті з фізкультури на мене звернула увагу моя тренерка. Тож запросила спробувати свої можливості з бігу, відтоді я дуже захопилася легкою атлетикою. Постійно працювала над собою, брала участь у змаганнях різних рівнів. Досягала певних вершин, не завжди все виходило, але ніколи не здавалася. Тепер власним досвідом ділюся уже зі своїми вихованцями й вихованками», – розповідає Ольга Лук’янова, котра вже чимало років сама тренує дітей.

Паралельно з професійною діяльністю вибудовувалося особисте життя. Разом із чоловіком працювали та проживали у Донецьку. Придбали власну квартиру, планували народжувати дитину. Однак у 2014 році їхнє спокійне мирне життя в одну мить перекреслила війна.

Пані Ольга, згадуючи пережите, відразу змінюється на обличчі, її очі наповнюються слізьми. Адже через бойові дії вони змушені були якнайшвидше виїжджати. Тож, зібравши найнеобхідніші речі, поїхали в рідне місто Ольги, де заново намагалися розпочати своє життя. От тільки не надовго, адже у 2022 році знову одного ранку їх розбудила війна.

«Спочатку ми лишалися вдома, думали, що от через тиждень-два закінчиться це все. У нас ще було трішки спокійніше, не так страшно, як то довелося пережити у 2014 році. Але потім уже зрозуміли, що варто кудись їхати», – пригадує спортсменка.

Разом зі своїми колегами вона вирішила їхати у невідомий Любешів.

«Раніше наші спортсмени приїжджали у це містечко на збори й проживали у місцевому готелі. Були знайомі із власником Сергієм Неймарком. Тож вони з ним і зв’язалися. Я особисто тут нікого не знала, колись лише на різних спортивних змаганнях чула про Любешівську ДЮСШ. Тому мені і моїй сім’ї це все було дуже чужим та невідомим. Хоча ми думали, що їдемо на кілька тижнів і далі повернемося до свого дому», – розповідає пані Ольга.


Тож вдруге зібравши найнеобхідніші речі у три сумки, разом із рідними людьми та своєю вихованкою Ольга Лук’янова вирушила в далеку дорогу. Емоції, які вона тоді відчувала, важко описати. Це невимовний біль, страх невідомості та дежавю із 2014-м.

Було то у квітні 2022 року. Відтоді до сьогодні пані Ольга разом із сім’єю проживає у Любешові, в тому ж таки готелі, куди вперше заселилися після приїзду. Зізнається, що спочатку їй дуже важко було адаптуватися до нашого маленького і тихого містечка, не вистачало руху, можливостей. Певні труднощі виникали і з мовним бар’єром, адже раніше усе своє життя спілкувалася російською.

«Інколи робили мені зауваження місцеві люди. Але з часом я навчилася говорити українською. Продовжувала тренувати свого сина, вихованку, котра приїхала зі мною. Згодом стала проводити тренування з бігу для місцевих дітей. І знаєте, приємно була вражена стадіоном. Адже такого гарного стадіону у Дружківці не було», – зазначає пані Ольга.


Окрім тренерської роботи, підготовки вихованців та вихованок до змагань, переселенка почала вести додатково і фітнес. Спочатку заняття проводила на стадіоні. Згодом, коли жінки, дівчата розпочали все більше й більше записуватися на тренування, взяла в оренду для таких цілей зал. 

«Дівчата мене самі згуртували й не дають опускати руки. Тому я справді захоплююся ними. Заняття проводжу для двох груп (фітнес та пілатес) тричі на тиждень. Відколи розпочала вести фітнес, то пройшла спеціальні курси, адже раніше у цьому напрямку була лише любителькою. Поступово закуповувала необхідний інвентар. Також ще веду заняття із фітнесу для найменшеньких діток, котрі відвідують приватний садок «Мудрик». Поки працюю і проживаю тут, але як буде далі – невідомо. Інколи є думки тут лишатися. То в такому разі я хотіла би мати власний зал. З іншого боку – моєму сину та чоловіку не підходить цей клімат, мають алергію. Також син досі навчається онлайн у своїй рідній школі в Дружківці. Та і ми всі сумуємо за рідним містом, періодично їздимо туди в гості, щоб побачитися з рідними, пройтися знайомими місцями. Тому як буде далі – час покаже», – підсумовує Ольга Лук’янович.

Фото: газета Нове життя