23 березня у зоні бойових дій загинув 45-річний старший солдат Сергій Петрович Глинянко із Заболоття.

Захисник народився 12 листопада 1978 року у Заболотті у звичайній сільській сім’ї Петра та Любові Глинянків. По життю був спокійним і добродушним чоловіком. Сімейне життя не складалося, але має двох синів. Він не був зразковим сім’янином, але відповідальності з себе за дітей не знімав. І навіть після мобілізації постійно фінансово підтримував їх. Останній час мешкав із матір’ю Любов’ю Василівною, - пише газета Ратнівщина.

Захищати країну Сергій Глинянко пішов у травні 2023 року за мобілізацією. Воював у «гарячих точках» Донеччини, під Лиманом. Війна докорінно змінила його світобачення. Він переоцінив усе, що було в його житті. Постійно намагався проявляти турботу і піклування про маму. Спілкувався з рідними і від них отримував такі дорогоцінні передачі.

Коли виповнилося 45, його відпустили у відпустку, щоб вклеїти фото у паспорт. Перше, що зробив, коли повернувся додому, замовив дрова для матері, щоб на всю зиму вистачило. Подбав про її здоров’я, щоб поїхала в лікарню, обстежилась. Знайомі, знаючи, що Сергій приїхав додому не на довго зі справжнього пекла на землі, радили не повертатися назад на фронт, але він навіть слухати цього не захотів. Сказав, що мови такої бути не може. Він повертається до побратимів, і крапка!

Незадовго до своєї загибелі знову замовив дрова матері, щоб тепло в домі було й наступної зими. От тільки він цього тепла вже не відчує.

23 березня Сергій Петрович загинув від осколкового поранення. 25 березня односельчани навколішках востаннє зустрічали свого Героя. Відспівали захисника 26 березня у храмі ікони Божої Матері «Невипивана Чаша», поховали на кладовищі у рідному Заболотті.

«До війни ми завжди бачили на шпальтах газет, з екранів телевізорів і в телефонах сюжети про успішних, сильних, розумних людей. Та за цих два роки, здається, кожен переосмислив ставлення до оточуючих. Бо нас захищають від агресора люди, яких життя не балувало, які часто не мають вищої освіти і престижної роботи, які й в особистому житті не завжди були щасливими. Проте вони – кістяк українського національного спротиву, ті міцні плечі, які мужньо несуть тягар війни. І дуже болить у грудях, коли отакі прості, сільські чоловіки повертаються додому в домовинах. А рідним ця рана не відболить ніколи!», - йдеться у дописі.

Фото: фейсбук/ «Ратнівщина" - районна громадсько-політична газета"»