Світлана Мосійчук із Старосілля Колківської громади (Волинська область) щодня подумки говорить зі своїми загиблими на війні синами, питає у них поради, от тільки відповіді не дочекається.

Її 23-річний Андрій та 26-літній Іван лежать у сирій землі, а над ними майорять жовто-блакитні прапори. Вони віддали свої молоді життя за Україну, - пише Вісник+К. 

Після училища пішов в АТО

Світлана Анатоліївна з чоловіком виростили трьох доньок та двох синів. Двоє дівчат мають свої сім’ї, а наймолодша ще вчиться в училищі. Після смерті батька сини – Іван та Андрій – були найпершою підмогою мамі. Говорити в минулому часі про своїх хлопців жінці дуже важко.

Дивиться на великі портрети, де сини мужні, усміхнені. Здається, що ось-ось подзвонять, розпитають про здоров’я, новини в селі. Але чорна стрічка навколо кожного знімка нагадує про найстрашніше: їх вже нема. Лише нагороди воїнів, які береже мама, підтверджують, що сини загинули героями, захищаючи Україну, наш із вами спокій.

– Ви знаєте, я говорю і не вірю, що похоронила синів, – стискає мати натруджені руки в кулачки. Замовкає на кілька хвилин і знаходить сили продовжити: – Іван роботящий був. Встане раніше, то й картоплі начистить, а потім на город із сапкою йде. Любив до лісу їздити, ягоди-гриби збирати. А ще дуже любив цукерки, але не шоколадні, а дюшески. Завжди в кишені їх носив. Тільки закінчив Колківське училище, одразу вирішив служити. У 2015 році підписав контракт і пішов в АТО. Був на Донеччині, часто телефонував. Я все хотіла випитати, чи важко, а син постійно відповідав: «Все добре. Тут мої брати, тут моя сім’я. Краще розкажіть, як ви?» Більше п’яти років там пробув, а потім вже вернувся додому. Все мені помагав. Коли почалося повномасштабне вторгнення, добровольцем пішов на фронт.

Старша сестра Ірина з Іваном були дуже близькими. Вони ділилися сокровенним. Тому вона добре пам’ятає 7 травня 2022 року, коли постійно списувалася-зідзвонювалася з братом, і він розповів, що потрапили в оточення в районі Новозванівки на Луганщині.


– «Сьогодні виїхала машина з нашими речами, але її підбили. Вночі будемо пробувати самі прорватися», – розказував брат. А потім зв’язок обірвався. Кілька днів ми нічого не знали, лише 11 травня нам повідомили, що він загинув під час обстрілу, – плаче Ірина. – Хоронили брата в закритій труні.

– Чогось мені згадалося, що напередодні Іван усім нам подарунки понасилав і на 8 Березня, і на Пасху, – плаче мама. – Я ще йому сказала: «Дитино, нащо ти тратишся? Тобі ж щось важливіше треба». А він відповів: «Мамо, це вже востаннє…» Ніби відчував…

«Дівчата воюють, і я не буду на заробітках ховатися!»

Молодший, Андрій, після закінчення училища подався на заробітки до Польщі. Був там по пів року, а коли приїздив, то гору гостинців привозив мамі, сестрам та племінникам. Поки був за кордоном, Андрієві не раз повістки додому приносили. Якось під час телефонної розмови мама про це обмовилася.

«Ясно, то я завтра виїжджаю. Дівчата воюють, і я не буду на заробітках ховатися», – чітко заявив.

Він повернувся додому – і за деякий час привезли загиблого Івана. Страшний похорон брата ще більше переконав хлопця воювати. Він весь час був задуманий, кудись їздив. Мама допитувалася, де пропадає, а він відмахувався, мовляв, роботу шукаю. Згодом зізнався, яка то робота…

– Того дня Іра приїхала до нас в гості, – пригадує мама. – І Андрій запропонував: «Давайте кави поп’ємо». Я ще здивувалася, яка кава, бо ж син її не любить, але зробила. Сидимо всі за столом, і Андрій повідомляє, що йде добровольцем воювати. Стали з дочкою плакати-просити, а він стоїть на своєму: «Вже пізно щось змінювати. Я піду відомстити за брата!»


Це було десь через пів року після загибелі Івана. Материнське серце розривалося від болю. До одного сина щодня ходила на могилу, а за другого – щиро молилася. Тішилася кожному дзвінку, бодай одному повідомленню в день. Відганяла від себе погані думки. Вірила, що син повернеться. Ще 7 грудня 2023 року Андрій відзначив 23-й день народження. А 30 грудня командир повідомив, що він поранений і знаходиться в госпіталі у Дніпрі.

– Ми взялися шукати контакти лікаря, щоб дізнатися, що з Андрієм, бо кілька днів нічого про нього не знали, – розповідає сестра Ірина. – Нам сказали, що у нього черепно-мозкова травма, від якої він і помер, не приходячи до тями. Провоював лишень рік. Ми тільки запам’ятали його голос, коли всіх нас обдзвонював 25 грудня…
І взимку, і влітку, коли ховали хлопців, плакало небо

Загибель обох братів – страшний біль для всієї родини. Особливо переживає втрату найменша сестра, яку Іван та Андрій дуже любили, телефонували з фронту, гостинці передавали і були для неї захисниками та найкращими друзями. Тепер з небес дивляться, як вчиться та росте їхня сестричка.

У Старосіллі на кладовищі майорять шість синьо-жовтих прапорів. Вони здалеку вказують, де могили загиблих Героїв. Брати Іван та Андрій Мосійчуки похоронені поруч. Для кожного з них мама замовляла коровай. Яким же гірким та солоним він був, бо ділили його не на весіллі, а на могилках.

Хоронили братів у різні пори року, але і взимку, і влітку в цей день йшов дощ. Люди вірять, що це небо плакало за Героями. Проте потім розпогодилося і визирнуло сонце. Але в материнському серці пекучий дощ сліз не закінчиться ніколи… Мама постійно ходить на кладовище, друзі приносять квіти на могили.

Якось однокласник Андрія розповів, що бачив уві сні його босого. «Чому ти босий, тобі ж холодно?» – перепитав товариш. – «Ні, мені не холодно, тільки обідно, що так рано пішов. Але то нічого, зате тут спокійніше».

Руслана СУЛІК