Ганна Карамишева-Борисенко родом з Харкова, який їй із сином довелося покинути через повномасштабну війну, розв’язану росією. Нині вона живе у Луцьку, об’єднує ВПО та заснувала власну медіашколу для дітей.

За фахом пані Ганна викладач музики та вокалу, а також режисер естради та масових свят. Проте на цьому жінка не зупинилась і тепер опановує професію психолога.

24 лютого харків’янка прокинулась близько четвертої ранку від стурбованого телефонного дзвінка тітки, яка живе в Луцьку.

«Я підійшла до вікна і почула вибух, а потім ще один, ще, ще і ще...», — жінка зізнається, що злякалась у той момент і не могла вимовити у трубку жодного слова.

Режисерка не знала, що росіяни планували напасти, бо не слідкувала за новинами, була аполітичною людиною, тому обмежувала себе в інформації і займалась творчістю.

«В мене був повний ступор, я не збирала валізи, я не розуміла, що відбувається: там спалах, там гупнуло, там ще щось...», — описує свої перші реакції Ганна.

Вона пригадує, що спочатку ще не було телеграм-каналів, де повідомлялось про пуски ворожих ракет і хвилювання переросло у панічні атаки. Її дуже заспокоював син, вони проводили разом час, малювали у коридорі на стінах прапор України, знімали мініролики, щоб відволіктись.

У ніч перед від'їздом, — каже харків’янка, — спустились у підвал, бо було надто гучно:

«Найбільший тригер — літаки. Коли вони летять вночі, скидають свої бомби — ти чуєш цей гул, як воно летить, не розумієш куди, тільки лишається оце очікування: "ну, вже впади!", — щоб зрозуміти, чи тебе привалить».

Спочатку родина виїхала за місто, а в травні 2022 року мати із сином переселились до Луцька, де жила рідна бабуся Ганни. Вони зареєструвались у ЦНАПі й отримали свої довідки переселенців.

Жінка відчуває дискомфорт, коли їй доводиться звертатись по гуманітарну допомогу:

«Кожна гуманітарка для мене — це моє свідоме приниження. Я розумію, що я нормальна людина з руками, ногами та головою. Я нормально виглядаю, дякувати Богу, в мене не пошкоджене тіло, можу випрати собі одежу, одягнутись, як я звикла. Проте, коли ти приходиш на гуманітарку, на тебе дивляться і кажуть: "В сенсі, тобі щось треба? Подивись на себе". У мене були такі випадки не раз».

Болючим моментом для переселенки було визнати, що не може в даний момент прогодувати родину. Тому довелось просити про допомогу, за яку вона вдячна:

«Кожен по-своєму це сприймає, але у мене ніколи не було фрази: "ви мені зобов’язані", завжди тільки вдячність: за гречку, хімію — будь-яку допомогу, навіть за добре слово. У Луцьку набагато більше хороших, класних людей, ніж тих, які на мене криво подивилися або відмовили у допомозі».

В якийсь момент у Ганни виникло бажання заспівати на вулиці Лесі Українки, щоб долучитись до збору коштів українським захисникам. Жінка розпочала пошук студії, де могла б репетирувати. За допомогою звернулась до Мирослава Кіруєва, який організовував виступи музикантів. Він познайомив режисерку із Марією Таранко.

«Вона, не знаючи мене, просто залишала ключі від своєї студії і казала: "Займайся, скільки тобі треба, ключі занесеш потім". Довірилась мені, а я їй і так почалася наша дружба», — ділиться спогадами викладачка вокалу.

Згодом вона подружилась із переселенками з інших міст, разом вони створили осередок, який став основою громадської організації.

Громадську організацію «Старт у нове життя» створили вже у травні, до складу якої входять виключно жінки-впо.

Добродійка розповіла, як вони провадять свою діяльність:

«Нажаль у нас немає ніякого фінансування, все робиться з нашої ініціативи. Коли потрібно втілити щось глобальне, то я звертаюсь до дружніх громадських організацій або благодійних фондів, які нас підтримують».

Засновниця громадської органцізації відзначила, що серед внутрішньо-переміщених осіб досі є ті, хто боїться говорити із місцевими, через що їм важко інтегруватись.

У багатьох людей виникає психологічний бар'єр, через страх сказати щось не так і бути засудженим.

«У мене також був випадок, коли до мене у магазині підійшла жіночка і почала розповідати, що треба вже зі своєю дитиною розмовляти українською мовою», — пригадала пані Ганна.

Також жінка звернула увагу на існуючу проблему булінгу та несприйняття дітей-переселенців у навчальних закладах, яким важко подолати мовний бар'єр. При цьому висловила вдячність педагогам, які допомагають дітям інтегруватись, підказують їм і налаштовують клас на їх підтримку.

 Ще одним фактором, який заважає інтеграції переселенців, активістка вважає відселення. Її осередок виступає проти модульних будиночків, оскільки їх будують окремо і ВПО, проживаючи там, опиняються за межами того суспільства, у яке мають інтегруватись.

«Для того, щоб щось змінити, нам потрібно співпрацювати із владою і великими донорами. Поки що, як нам окреслили ситуацію, у місті немає земельних ділянок, де можна було б розпочати будівництво житлового комплексу або будинків», — розповіла вона.

Погіршило ситуацію, на її думку, й те, що відмінили виплати ВПО і залишили їх тільки певним категоріям:

«У Луцьку знову зростають ціни на оренду квартир. Для багатьох орендувати стає нереально. Ціни ростуть, виплати забрали — люди в розпачі».

Окрім цього, за словами харків’янки, досі є випадки, коли працедавці не хочуть брати переселенців на роботу, бо вважають, що ті поїдуть:

«Ми не безрукі, не безмізкі, ми не сміття, яке сюди залетіло. Так сталось, що ми опинилися в таких обставинах. Ми намагаємося виживати».

Сама Ганна заснувала першу медіашколу в Луцьку.

Коли з'явилась ідея, жінка звернулася до центру зайнятості, де їй порадили подати заявку на грант:

«Пройшла навчання, де мені розповіли, як це все робити. Я написала свій перший грант і в серпні мені прийшло підтвердження, що я виграла. З цього почалась історія медіашколи».

Ганна Карамишева-Борисенко запрошує батьків та їх дітей прийти і самостійно оцінити програму. У медіашколі можна опанувати навички сценічної мови, пізнати основи публічного виступу та самопрезентації, роботи на камеру та з камерою.

«Це моє дитятко, те, від чого я кайфую — творчість. У моєму житті це величезна ланка, яка дає мені змогу жити», — ділиться засновниця медіашколи.

Викладачка зауважує, що комунікативні навички, які діти здобудуть тут, потім знадобляться їм не тільки у сфері медіа, а й загалом впродовж життя.

Пані Ганна не відчуває себе лучанкою, але визнає, що Волинь їй близька:

«Я не лучанка, бо я харків'янка — народилася і виросла в Харкові. Моя енергетика — це енергетика українського Сходу, — каже жінка. — В мене бабця корінна волинянка, мама народилася тут, тому Волинська кров у мені безумовно є».

Рухатись далі Ганну Карамишеву-Борисенко спонукає життя. Вона вважає, що якщо вижила, то Бог ще має плани на неї.

Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”,

що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю

ГО ГІТ та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.