Наталя Бєлімова родом з Луганська. До повномасштабного вторгнення працювала інженеркою-проектувальницею в Укрзалізниці та будувала успішну кар'єру на керівній посаді. Повномасштабна війна змінила життя її родини і вони були змушені переселитись спочатку до Старобільська, а згодом до Луцька. В обласному центрі Волині жінка проживає вже два роки і розпочала тут власну справу з виготовлення льодяників.

У 2014 році, коли росіяни вперше посунули в Україну, пані Наталя не одразу зрозуміла, що відбувається:

«Більшість новин ми дізнавалися з телебачення. В якийсь день, перебуваючи у Луганську, зрозуміли, що ми вже не живемо в Україні».

З її слів, поступово з'являлися російські рублі, але зникало все знайоме:

«Нова Пошта, Приват-24 — це такі зручності, які ти розумієш, коли втрачаєш. Пропало все, що було пов'язано з цивілізацією».

Родина тільки-но встигла виплатити кредит за будинок мрії, де було продумано все наперед, як розпочалась окупація.

«План будинку я накреслила, а чоловік його побудував. Ми так мріяли про своє житло, зараз його дуже не вистачає», — ділиться переселенка.

Після початку активних бойових дій у 2014-му році сім’я Наталі виїхала в росію, а згодом повернулась на територію рідної Луганщини, яка не піддавалася обстрілам. Проте через роботу Бєлімови були змушені знову повернулися до Луганська, де майже три роки працювали та сплачували податки в український бюджет.

«В школі почалась пропаганда, мій син ріс в цьому оточенні, а мені це не подобалося», — розповідає мати.

Після повідомлення про скорочення працівників, у 2018 році вони зрозуміли, що час переїжджати, адже надії на те, що місто звільнять найближчим часом немає.

Виїжджали два дні на власній машині. Спочатку через Маріуполь до Нікополя, де Наталя за тиждень знайшла роботу у будівельній організації, там пропрацювала понад рік. Після цього її чоловіку запропонували повернутися на підприємство Укрзалізниці у Старобільську, де родина прожила до повномасштабного вторгнення росіян в Україну.

Луганка згадала перший день вторгнення:

«На 24 лютого у нас були придбані квитки до Києва — родиною планували поїхати на два дні. Мій син не бачив столиці, я вважала, що це просто не норма, живучи в Україні. У нас була зібрана сумка, але вранці прийшла війна».

Спочатку вона думала здати квитки, щоб не пропали гроші, потім, що може треба їхати в Київ подалі від фронту.

«Я ж не розуміла, що ці скажені попруть на Київ. Чомусь думала, що вони підуть забирати всю Луганщину, Донеччину. Ми не знали що робити», — каже жінка.

Чоловік ходив на роботу охоронцем, а дружина з сином сиділи вдома та моніторили новини, які різнилися.

Наталя пригадує, як злякалася, коли ракета прилетіла в стару триповерхівку у сусідньому районі:

«Я пам’ятаю, як я засмутилася, коли почались вибухи, ми залізли в підвал і я зрозуміла, що ми забули сокиру чи лопату. Я боялась, що нас засипле, і ми не зможемо вилізти. Мені так було страшно, що чоловік виліз, взяв інструмент і заліз назад у підвал, щоб я спокійно сиділа».

6 березня 2022 року родина вирішила, що потрібно виїжджати.

«Ми вирішили їхати з евакуаційною колоною. Кожного дня зі Старобільська готувалися декілька автобусів на Дніпропетровщину. Ми поїхали о шостій ранку на евакуацію, але виявилось, що в той день її відмінили. Все одно вирішили їхати своїм ходом», — розповіла вона.

На кожні 15 хвилин дороги припадав блокпост. За її словами, було важко зрозуміти — де наші, а де росіяни.

«Страшніше за все дивитися на розбиті цивільні машини, бо це могли бути і ми, — ділиться переселенка, — а бачити побиті військові БТР було не так страшно».

Родина доїхала до Куп’янська, згодом дісталась Полтави. Переночували там і вирішили, що прямуватимуть на Івано-Франківщину, бо ніколи там не були. Хотіли поїхати подалі від росії.

«Я пам’ятаю, як зрозуміла, що ми виїхали з окупації. Ми їхали якимись сільськими дорогами і на зустріч виїжджає машина — жигулі. Хлопці вибігають молоді і по синій пов’язці я розумію, що це наші», — каже пані Наталя.

Перші 30-50 кілометрів не працювали ані магазини, ані заправки. У ті дні Україна стояла в заторах, щоб отримати паливо, потрібно було відстояти чергу біля кожної заправки, де видавали по 10-20 літрів.

«На всіх дорогах стояли волонтери і роздавали їжу, одяг, розказували куди можна повернути, в селі переночувати, де можна зупинитися на декілька днів, отримати допомогу. Я вже зрозуміла, що все буде добре і заспокоїлась, ми виїхали», — розповідає луганка.

Після цього Бєлімови ненадовго зупинились в Умані, а тоді вирішили поїхати в Луцьк до родичів чоловіка Віталія.

У той час новини з фронту були невтішні, адже ніхто не знав де зупиняться росіяни. На Волині, на в’їзді біля блокпосту, родину зустріли рідні.

Жінка зазначає, що не може чітко згадати шлях, яким їхали:

«Пам’ятаю міста, а шлях — ні. Нас притягнули до себе додому, накормили, показали наші ліжка і дозволили тут жити скільки треба. Три дні ми відсипалися, потім сказали, що дуже вдячні, але хотіли б жити окремо від родичів».

Їм запропонували окреме невеличке житло, де потрібно було платити тільки за комунальні послуги.

«Я назавжди буду вдячна їм. Коли ми туди в'їхали, нам доставили мішок картоплі та стільки всього іншого, включно з одягом. Ми стали жити окремо, не знаючи чого очікувати. Було дуже страшно, незрозуміло. Син ходив у свою Луганську школу онлайн. Найскладніше в Луцьку — це невизначеність та обмеженість в грошах. Я не зрозуміла, що буде за місяць. Ми знову втратили все», — поділилась переселенка.

Вона відзначає, що у Луцьку дуже добрі люди, їх прийняли гостинно і всебічно допомагали.

Єдиним мінусом уродженка Луганська назвала дорогу оренду і при тому невеликі зарплати. Також вона пригадала, що всі намагалися навчити її української мови, навіть підручник 3 класу принесли, хоча вона її знає.

Пройшло півроку і Наталя зрозуміла, що швидко війна не закінчиться і треба щось робити. Чоловікові повернули роботу на неокупованій частині України.

 «Я знову сиджу дома, а я не можу так. У нас з'явилося декілька чатів переселенців, адже ми усі перезнайомилися, коли стояли в чергах за гуманітаркою. Одного разу в чаті я побачила оголошення із запрошенням жінок-переселенок на навчання з розвитку власної справи», — ділиться підприємиця.

Жінка не знала, що на заході України є така кількість різних грантових програм та проєктів допомоги. Саме тоді вона добре зрозуміла, що треба вчити англійську мову.

«Я вже три місяці як вчила іноземну, тому подала заявку і забула за неї. Я хотіла курси по AutoCADу, бо це було за моєю спеціальністю і я дуже добре це вмію», — розповіла пані Наталя.

Коли стартувало навчання, де вчили бізнес-плануванню, веденню бухгалтерії, вона зрозуміла, що «не потягне» ці курси і буде робити льодяники.

«Десь за місяць до цього просто почала їх робити собі, сину і навіть умудрилась пару раз продати. Я виграла грант у квітні минулого року. Він невеличкий: я отримала харчовий принтер, піч, трошки приладдя і зареєструвалась офіційно ФОПом — це була обов’язкова умова», — каже кондитерка.

Вона починала з кастрюлі та ложки з гуманітарної допомоги, а тепер у неї вже є постійні замовники цукерок — декілька кав'ярень, магазинів та організацій.

«Це дає мені спокій, впевненість. Але не можна сказати, що я відчуваю, що цього достатньо. Треба ще розвиватися, тому я навчаюся», — наголошує майстриня.

Наталія Бєлімова розповіла, що цукерки вимірюються тисячами, а перемовини часто йдуть довше, ніж вона заробить гроші на цьому.

Ціни на цукерки можна знайти у Інстаграм (@tasha_caramelka), а у Фейсбуці (Наталя Бєлімова) луганка провадить свою громадську діяльність.

«Грантове навчання проходило в декілька хвиль. ГО «Розвиток Волині» проводила для нас навчання і я познайомилась з дівчатами. Одна із них — харків'янка Ганна Карамишева, яка відкрила тут медіашколу і по неділях запрошувала всіх жінок-переселенок на зустрічі, щоб поспілкуватися та поділитися своїми проблемами», — пригадала вона.

І з часом вирішили створити громадську організацію «Старт у Нове Життя», яка повністю складається із жінок ВПО.

«Наша сфера діяльності — це всебічна допомога жінкам, які виїхали через російське вторгнення, в економічному розвитку та психологічній підтримці. Ця організація потрібна і нам — ми відчуваємо себе трішки більш реалізованими», — розповіла активістка.

Жінка зізналась, що не вважає себе на 100% лучанкою, але і переселенкою себе вже не відчуває:

«Я є громадянкою України і можливо Луцьк — це не останнє моє місто. В Україні комфортно у всіх містах, я багато де побувала завдяки громадській діяльності та зрозуміла, що у нас класно всюди. Старобільськ ще досі згадую і хотілося б туди повернутися, а в Луганськ, напевно, ні».

Луганка поділилася, що коли приїхала, то жила минулим і це не давало їй розвиватися далі. Коли ж вона зрозуміла, що Луганськ — це минуле і треба жити далі, то почала оживати і планувати майбутнє.

«Я не вважаю що я тут тимчасово. Я тут вже значну частину свого життя проведу і треба проводити її якісно. Я вірю і знаю на 100%, що ми переможемо, — запевняє підприємиця. — Я зрозуміла наскільки сильні у нас жінки. У нашому осередку є не просто переселенки, а й дружини військовослужбовців, ті, у яких більше двох років чоловіки в полоні. Для мене війна — це 10 років мого активного життя. В той момент, коли я прийняла це, то зрозуміла, що життя минає і, навіть у час війни, треба жити».

Наталя Бєлімова вважає, що наша країна дуже класна, саме тому вона не бачить себе за кордоном і почувається тут впевнено, на своєму місці.

Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”,

що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю

ГО ГІТ та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.