Олена Ярошук родом із Маріупольського району, але після окупації села росією, їй довелось виїхати. Тепер вона називає себе лучанкою, навчає дітей та веде громадську діяльність на Волині.

«Я жила у невеличкому селищі поблизу Маріуполя і працювала вчителем української мови», — розповідає пані Олена.

До вторгнення її кар'єра була досить успішною — працювала у відділі освіти методистом з охорони дитинства, але любов до дітей повернула жінку до лав шкільних вчителів у рідній Нікольській громаді.

Освіту маріуполька здобувала у Луцькому педагогічному інституті ім. Лесі Українки за фахом «вчитель російської мови та літератури» у 1985 році.

Тоді Олена вперше зіштовхнулася у побуті з українською мовою і спочатку не всі слова розуміла:

«Потроху я почала спілкуватися українською мовою і вона мені сподобалася набагато більше. Хоча російська, скажімо, рідна для мене, але українська мова милозвучна і моє серце з тих пір належить Волині».

Жінка говорить, що до війни була щасливою. Вона має трьох синів, якими пишається.

«Старший якраз перед війною купив квартиру в Маріуполі, — згадує матір, — вже почали завозити меблі — і все, нема...»

Середній син, за її словами, в серпні 2022 року, перед війною приєднався до лав ЗСУ. Повномасштабну війну зустрів у Волновасі, дивом вибрався й досі виконує свій обов'язок на гарячих напрямках.

«Молодший син, на початок війни, був учнем 11 класу, але я встигла відправити його в Україну, щоб він закінчив українську школу подалі від тих жахів. Я не хотіла, щоб він жив в окупації», — поділилась Олена Ярошук.

Вчителька досі не може забути перший день вторгнення. Напередодні середній син попередив матір про небезпеку та наказав підготувати підвал. Усю ніч було чутно вибухи.

Зранку пані Олена зателефонувала директору школи, чи їхати на роботу. Їй повідомили, що почалась війна і сказали лишатись вдома.

«Я думаю: що робити, куди бігти, одразу відкрила телефон і оплатила комунальні послуги та сам телефон», — пригадала свої перші дії жінка.

З її слів, люди кинулись купувати воду, свічки та інше, хоча думали, що за кілька днів все скінчиться і росіяни повернуться до себе.

Почались проблеми з електро-, газо- та водопостачанням, перебої із продуктами харчування, у маріупольців закінчувались гроші.

«Хліб за 100 євро ви колись купували? Не було російських рублів, не було грошей, взагалі нічого не було. Все золото просто обміняли на хліб», — сказала маріуполька.

Колись вчителька розповідала своїм учням про війну та нестачу хліба, але не могла уявити, що їй самій доведеться це пережити:

«Ми по 6 годин стояли в черзі, щоб отримати одну булку хліба і її ще потрібно було розподілити».

Олена зізналась, що коли приїхала до Луцька, не могла наїстись хліба:

«Якщо хтось помічав, дуже багато переселенців набрали вагу, бо вони не могли наїстися хліба і це насправді так».

Не було також зв'язку. Жінка пригадує, що для того, щоб упіймати хоч якийсь сигнал, люди залазили на стовпи, а по вулицях вже ходили росіяни:

«Це місяць інформаційного вакууму, коли ти не знаєш взагалі, що відбувається. Нічого не працює, навіть не можеш послухати новини: у якому ми зараз стані, де наші. Коли не було зв'язку із дітьми, особливо із середнім сином, я думала, що збожеволію».

У Олени є 85-річна лежача мама, щоб її зігріти, дочці доводилось гріти воду на вогнищі, переливати у пляшки та підкладати під ковдри.

«Літаки літають, "раша" ходить, я не могла дивитись, думала просто сама їх задушу», — каже жінка.

Олена Ярошук волонтерила, допоки мала змогу і зрозуміла, що потрібно виїжджати, але вже не мала грошей, бо віддала усе накопичене.

«Щоб виїхати з Маріуполя потрібно було мати 1000 доларів», — розповіла вона, тому їй довелося працювати.

Вчителька продовжувала навчати дітей українською мовою. Коли викладання українською заборонили, вчителі почали читати та показувати мультфільми українською. Згодом заборонили українські книжки.

«На той час я була класним керівником 6-го класу. Я сиджу в класі, а в сусідньому — мої діти тихенько співають гімн України. Я просто пишалася ними в той момент», — поділилась спогадом пані Олена.

Багатьом дітям освітянка допомогла влаштуватись на дистанційне навчання в українських школах.

«Я не сприймала, що я працюю на російську школу, мені потрібно було заробити ці гроші, щоб якось вижити і виїхати. Мені пропонували дуже високу посаду і зарплатню, але як би я там залишилась? Бачила б цих "рашн солдатен" і те, як вони направляють дуло на моїх дітей — я б не змогла там жити! Я зібрала необхідну суму і просто втікала звідти», — зізналась викладачка.

Окрім цього, в окупації всіх вчителів змусили підписати наказ Пушиліна, згідно якого вони не можуть виїжджати з території ДНР ще три роки після звільнення з роботи.

Зі слів Олени, щоб примусити до роботи на окупаційну владу, її шантажували через те, що син у ЗСУ.

Останньою краплею став референдум, після якого маріуполька зрозуміла, що доведеться тікати, адже вона проголосувала проти приєднання до росії. План, щоб виїхати, був готовий ще влітку, але вона не уявляла, як вивезти з окупації маму. Тому після референдуму спершу виїхала сама. Щоб дістатись до Луцька, їй довелось проїхати через росію, Латвію, Литву та Польщу.

«Волинь мене прийняла дуже добре і привітно. Я потрапила до гарних людей, які оточили турботою та теплом», — зауважує переселенка.

Спершу жінка звернулась до «Червоного хреста», де їй надали продуктовий та гігієнічний набори та попередили, що це разова допомога. Благодійний фонд «Рокада» надав постіль, посуд та засоби гігієни.

Нині пані Олена працює на двох роботах. Одна з них — у центрі позашкільної освіти, де вона веде дитячий гурток із в'язання та залучена до волонтерської роботи — плете кікімори.

«Друга моя робота на нашу Нікольську громаду. Ми виїхали, розкидані по Україні, але разом тримаємось», — каже волонтерка.

Зазначила, що саме рукоділля поєднало її із громадською організацією «Старт у нове життя»:

«Мені розповіли про них влітку 2023 року. Тоді вони в'язали теплий прапор України і я познайомилась із цими чудовими дівчатами».

6 жінок із громадської організації, включно із Оленою, вступили до Маріупольського університету, щоб здобути освіту психолога.

«Психологи потрібні вже зараз, а також після війни або деокупації наших територій, бо я таки маю мрію повернутися назад. Крім того, потрібно буде працювати з дітьми, які вже міркують на російський манер», — пояснила свій вибір майбутня психологиня та додала, що й сама зверталась по допомогу.

Про своє оточення у громадській організації жінка відгукується дуже тепло:

«Ці дівчата дають поштовх до кращого нашого майбутнього, а також інтеграції й адаптації таких, як я. Вони хочуть показати, що разом ми — сила».

З її слів, коли збираються разом, завжди говорять про майбутнє. Новенькі мають змогу висловитись і поділитись усім, що їх турбує. Учасниці осередку регулярно проходять тренінги для пропрацювання травм, відвідують різноманітні навчальні курси. Нещодавно волонтерка пройшла курс з тактичної медицини, а ще вивчає англійську мову.

Найбільшою проблемою для переселенців, як вона зазначила, є житло. Орендувати його при нинішніх високих цінах ВПО не можуть, бо просто не мають таких грошей.

За її спостереженнями, у декого є проблеми через мовний бар'єр:

«Я спілкувалась із такими, як я, і питала чому вони не виходять. Вони кажуть: "Ми боїмося спілкуватися українською мовою, бо говоримо не так і нам ближче російська"».

Олена ж їх заохочує переходити на українську мову та спілкуватися так, як виходить, а люди навколо допоможуть.

Роботу, на її думку, знайти часом важко, але реально:

«Через 4 дні після переїзду я пішла до Центру зайнятості. Знайти свою нішу можна».

На новій роботі жінці було трохи незвично, адже раніше вона була вчителем, а не керівником гуртка:

«Діти мене вчили, я — їх. Хтось хоче іграшку, почали пробувати. Я їм показую і пояснюю: як читати схеми, як дивитись і розбирати по відео. Проте, коли до мене прийшли дівчатка, які в'яжуть лівою рукою — почала я вчитись теж і тепер можу в'язати лівою та правою».

Її вихованці беруть участь у конкурсах та фестивалях, а наставниця ділиться їх роботами і досягненнями у соцмережах.

«У мене ще діти — підприємці! Вони почали в'язати іграшки і продавати, створюють свої сторінки у Інстаграм і я за них дуже рада, бо це ж фінансова грамотність», — зауважила керівниця гуртка.

Вона думає, що непогано справляється зі своєю роботою і намагається зробити так, щоб творчість приносила дітям задоволення.

Маріуполька зізнається, що менталітет волинян їй до душі:

«У мене було завжди відчуття, що я наполовину "східнячка", наполовину — "волинянка"».

Олена Ярошук живе думкою, що все буде добре і вважає, що з нею завжди є три жінки: Любов, Віра і Надія:

«Любов — до моєї Батьківщини, матері, дітей, роботи. Віра в те, що ми скоро здобудемо перемогу. Надія на те, що наша Україна відродиться якомога швидше і я хочу цього дочекатись».

Вона не має сумніву, що перемога настане, якщо кожен робитиме свій внесок і додає, що разом ми — сила.

Поки готувався цей матеріал, редакції ГІТу стало відомо, що 14 квітня мама Олени Ярошук — Галина також прибула до Луцька завдяки допомозі волонтерів ГО «Вивеземо».

Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”,

що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю

ГО ГІТ та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.