Активістка з Маріуполя створила на Закарпатті Інтеграційний хаб та згуртувала місцевих і переселенців

Дар’я Маркович хотіла розвивати рідний Маріуполь та разом з командою об’єднала місцевих активістів. Вона досліджувала проблеми, які є в молоді — що вони хочуть змінити, яким бачать місто, а ще піклувалася про переселенців з Донеччини та Луганщини.

Навіть коли росіяни почали знищувати місто після 24 лютого, дівчина поїхала не одразу. Та коли авіабомба впала у 200 метрах від її будинку, наважилася виїхати. Нині Дар’я живе в Мукачівській громаді на Закарпатті. Там вона продовжила робити те, що вміє найкраще — і за підтримки місцевої влади створила Інтеграційний хаб для місцевих і переселенців.

Будувала в Маріуполі майбутнє для молоді

У рідному місті Дар’я працювала в громадському секторі — у Маріупольській Спілці Молоді. Коли у 2014 році почалася війна, в місто приїхали дуже багато переселенців з Донецької та Луганської областей.

«Ми відкрили Центри підтримки родини в Маріуполі, а за рік — Молодіжні центри. Це були такі доступні простори, де будь-яка молода людина могла прийти, абсолютно безкоштовно провести час, поспілкуватися з однолітками, відвідати тренінги», — згадує Дар’я.

За роки роботи утворилася група з 25 молодих активістів, які хотіли змін для свого міста. Там навіть створили Молодіжну раду, обрали її представників, і вона успішно пропрацювала 2 роки до початку повномасштабного вторгнення.

У Маріуполі відчували наближення великої війни. 24 лютого деякі колеги Дарʼї поїхали, та вона — ні.

«Я лишилася, бо в мене мама не хотіла виїжджати, а я не могла її покинути. Тому перші дні ми волонтерили, допомагали військовим і людям, у яких уже були знищені будинки», — розповідає дівчина.

Виживали, як могли

За 4-5 днів росіяни почали все більше обстрілювати місто. Зникли комунікації — інтернет, світло, газ, тепло.

«Ми виживали, як могли: ходили по воду на місцеві річки й колодязі, готували їжу на польовій кухні. Мали дружній двір — люди одне одному допомагали, по черзі підтримували вогонь», — згадує Дар’я.

12 березня з’явилася інформація, що десь у центрі міста є зв’язок. З друзями Дар’я вирушила пішки 10 кілометрів в одну сторону, аби поговорити з близькими з інших міст, бо росіяни розповсюджували чутки, що взяли Маріуполь і Київ.

«Коли ми туди йшли, то бачили, що міста вже немає. Те місто, яке ми знали, вже не могли впізнати. До того ж ішли дорогою, де треба було просто переступати через трупи людей», — згадує активістка.

Тоді Дар’я змогла подзвонити близьким і сказати, що вона жива. Однією з таких людей була голова громадської організації Уляна Токарєва, яка запевнила, що треба якомога швидше їхати з міста, і розповіла про маршрути зелених коридорів. Та остаточно виїжджати Дарʼю змусила ситуація, яка відбулася за 4 дні:

«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».

Їхали якомога далі від Маріуполя

Так з мамою, подругою та трьома котами вони вирішили їхати з міста одним з маршрутів, про який Дар’я дізналася від колеги. До селища Мангуш, що за 20 кілометрів від Маріуполя, довелося їхати 9 годин. Активістка згадує:

«Була черга машин, пролітали літаки, ми їхали через російські блокпости. Людей перевіряли, роздягали».

Вночі дівчина та її близькі дісталися Мангуша, де переночували в місцевій лікарні. Наступного дня вирушили в Бердянськ, згодом до Запоріжжя й Дніпра. Кінцевою точкою маршруту було Мукачево. Керівниця Уляна запросила Дарʼю в село, в будинок бабусі та дідуся, де можна було прийти до тями після всього пережитого й обдумати подальші кроки.

«Ми їхали якомога далі від Маріуполя. Хотіли бути на відстані від того, що відбувалося там», — ділиться Дар’я.

Уже за 1,5 місяці об’єднала місцевих і переселенців на Закарпатті

Трохи оговтавшись, у новому місті Дар’я та її колеги вирішили використати свій восьмирічний досвід роботи з переселенцями:

«Ми розуміли, що зараз Мукачево стає таким самим, як Маріуполь у 2014 році: є багато переселенців плюс різниця менталітетів. Місцеві мають розуміти, як правильно ставитися до тих, хто приїхав, а переселенці — що життя тут може відрізнятися від того, як вони звикли жити у своїх регіонах».

Аби дізнатися думку громадськості — що їм потрібно, яких проєктів і сервісів не вистачає — Дар’я й Уляна вирішили зібрати всіх разом на зустріч. Об’єднати владу, громадський сектор і всіх інших в одному приміщенні було складно, бо такого приміщення не було. 

 Дар’я на зборах у Мукачеві. Фото надала героїня

За підтримки місцевої влади, людей вперше зібрали в актовій залі, аби обговорити ідею створення хабу. Присутні таку ідею підтримали, тому маріупольські активістки звернулися до партнерів, з якими вже працювали у своєму місті — Програми розвитку ООН в Україні й Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН).

У новому хабі — студія звукозапису та доступні приміщення

Проєктну заявку погодили, й жінки отримали грантову допомогу. Так почалося створення Інтеграційного хабу, приміщення для якого надала місцева влада:

«Цей будинок має історичну цінність, тому вони нас консультували щодо ремонтних робіт. А ще після завершення ремонту ми передали повністю приміщення хабу на баланс міста — влада фінансує заробітні плати працівникам, прибирання, комунальні послуги тощо».

Заступниця Мукачівського міського голови Юлія Тайпс розповідає:

«Коли ми почули про ідею створення хабу, то зрозуміли, що це має бути в Центрі громадськості та національних культур. Це великий досвід насамперед для нас, як для органу місцевого самоврядування, у взаємодії між місцевою владою та громадянським суспільством. І саме повна назва “Інтеграційний хаб — платформа спільних дій” показує нам, що насправді надважливо кооперуватися між громадськими організаціями, активістами місцевого рівня й тими, хто приїхав до нас з інших регіонів. Тому що кожен з них — це унікальна людина, яка має свої креативні ідеї та може доповнювати інших».

Молодіжна рада Мукачева запропонувала, аби в цьому хабі була маленька студія звукозапису, бо в громаді є музичні гурти та виконавці. Тому тут зробили місце, де можна прийти та безкоштовно записати треки чи зняти ролик для Ютубу.

Також у хабі є зала для тренінгів, щоб люди могли комфортно проходити навчання, і переговорна кімната, де можна працювати за комп’ютером. Ще одна кімната — для творчості: з інтерактивною дошкою та зручними сидіннями.

Усі кімнати можна переобладнати чи об’єднати, аби проводити там заходи. До того ж приміщення є повністю безбар’єрними. Дар’я додає:

«Хаб оснащений вказівниками зі шрифтом Брайля для людей, у яких є проблеми з зором. Також в інтер’єрі використані кольори, які не викликають подразнення, якщо в людей є якийсь вид епілепсії, наприклад. Ну і, звичайно, є підйомник, на якому може людина на кріслі колісному піднятися на другий поверх».

«Я не бачу ніяких перешкод»

Новий простір у Мукачеві для місцевих і переселенців готували близько 9 місяців і відкрили 17 травня 2023 року. За тиждень Дар’я народила дитину, тож на деякий час Закарпаття для неї стало новим домом.

«Ми жили в промисловому місті, а тут воно більш туристичне. Люди спокійніші, і до цього треба було звикнути. Та місцеві відкриті до співпраці, одне одного справді підтримують, і я не бачу ніяких перешкод для втілення чогось подібного й надалі».

Нині Дар’я прагне створювати нові центри в інших містах. І мріє показати синові відбудований рідний Маріуполь.