Олена Хабарова до повномасштабного вторгнення росіян проживала у місті Пологи Запорізької області та розвивала сімейний бізнес — майстерні з ремонту взуття.

Батьки Олени заснували цю справу — спочатку шили і продавали взуття, згодом зайнялись ремонтом — доньки продовжили її розвивати.

24 лютого 2022 року жінка прокинулась від звуку вибуху — росіяни вдарили по Запорізькому аеродрому.

Спочатку вона розгубилась, бо не могла зрозуміти, що сталося:

«Я вийшла, глянула на небо, воно було таке зоряне, зайшла в хату і другий раз все здригнулося, бамкнуло так. Схопила телефон, кинулась до телевізора — війна...».

О сьомій ранку мати розбудила сина і повідомила, що розпочалась війна. 

«Я не можу вам передати очі моєї дитини», — каже пані Олена.

Родина Хабарових була впевнена, що росіяни не дійдуть до міста, бо українські війська зупинять їх.

«3 березня заїжджають кацапські машини до нас. Вони зайшли через сполучення Токмак-Мелітополь. У нас є така приказка: всі дороги ведуть в Пологи. Токмак — Пологи, Гуляй Поле — Пологи, Запоріжжя — Пологи, Пологи — Бердянськ: всі дороги сходились у нас. Вийшло так, що вони окупували нас останніми», — розповідає жінка.

До Оріхова та Гуляй Поля російські війська не змогли просунутись.

У Пологах не було мобільного зв'язку та світла 2 тижні. Олена забрала з роботи радіо — так родина дізнавалась інформацію.

Свічок і парафіну вже не було в продажі.

Проте, як каже підприємиця, проблемі відсутності світла зарадив випадок:

«До цього я замовляла гірлянду-стрічку на стіну і мені надіслали її на батарейках. Я ще собі подумала: для чого мені на батарейках. Ці дві стрічки освітили нам життя!».

3 тижні у вечірній час Хабарови використовували гірлянду на батарейках для освітлення.

«Якогось дня я приходжу до Залізничної лікарні, а там нікого немає. Двері відкриті, все розкидано. Так страшно стало, дуже страшно... Я повернулася і почався великий обстріл. Сусід мене питає: "Ну что, все вещи мужа вынесла из дома? Смотри, придут расстреляют, агентура работает". В мене все всередині опустилося», — пригадує свої переживання пані Олена, адже її чоловік був військовим.

Після слів сусіда вона почала шукати всі речі коханого.

«Він військовий 8 років, у мене вдома все: починаючи з ножа і закінчуючи трусами та носками — "ЗСУ". Мені треба було все це зібрати, щоб, не дай Бог, ніякий кацап цього не знайшов», — пояснює дружина.

Сам чоловік перебував у іншому місці та боявся, через відсутність зв'язку з родиною, що їх можливо вже немає в живих.

Тим часом Олена зібрала речі та думала, як їх позбутися. Складнощі виникли через те, що подвір'я Хабарових знаходилось біля багатоповерхівок, де вже були розміщені ворожі снайпери, територія вільно проглядалась.

Оскільки вогнище привернуло б увагу, пологівчанка вирішила вночі втопити чоловікові речі у колодязі за городом.

Проте ніч видалася дуже тихою та ясною.

«Через мороз сніг хрустить, тиша навкруги, а недалеко від нас блокпост був. Думаю: як іти, щоб не хрустіти? Одягла три пари в'язаних носків на ноги, темний одяг і ті мішки потихеньку до колодця носила. Кину, а воно плаває зверху, вирішила проткнути вилами, щоб воно хоч води набралося. Може це шумно було, я не знаю, але тут мій Діма (син — ред.) йде ще й світить ліхтариком під ноги — в мене серце опустилося», — описує ті події жінка.

Окупанти помітили рух у дворі Олени та запустили освітлювальну ракету прямо над будинком, але вони із сином встигли сховатись.

Пологи знаходились у заглибленні, тоді як росіяни зайняли висоти навкруги та вільно обстрілювали місто «Градами» з трьох сторін.

Пологівчанка поділилась пережитим тоді:

«Коли ти чуєш вибух, встаєш на диван, відкриваєш щілинку у забитому трьома темними підковдрами вікні та дивишся, як горить квартира твоїх друзів. Вони біснувались, підірвали наш військкомат — це було щось страшне. Скільки було криків наших хлопців, коли вони їх били і розстрілювали на подвір'ї залізничної лікарні... Я це не бачила, але в мене душа болить, а люди, що жили навпроти, бачили це все. Вони могли стріляти у спину тим, хто неправильно на них подивився — це дуже страшно».

Коли 15 березня пологівцям створили "зелений коридор" для виїзду з міста, пані Олена з сином поїхала разом із сусідами, які не підтримували росіян.

«Я зібрала речі, документи поклала у сумку: закордонний паспорт, український, свідоцтво про народження Діми, але я не подумала про трудову. Мені здавалось, що ми зараз закриємо двері й через місяць відкриємо, бо нас визволять і ми будемо вдома», — пригадує пологівчанка.

Людей на той момент випускали тільки в сторону Оріхова.

Довелось проїжджати кілька російських блокпостів, які були розташовані на відстані 900 метрів кожний. На перших, як вона розповіла, стояли молоді росіяни, віком до 20 років.

«Вони були брудні, змучені. Їм пофіг було все. Єдине вони казали: "Виїжджайте, бо тут буде біда". Тоді ще маршрутки деякі їздили приватні й вони на зупинці підсаджували людей, щоб ті виїжджали. Оці молоді хлопці ще нормально відносились», — зазначила Олена.

На останньому блокпості стояли кадировці.

«Я не можу передати, які це були люди, напевно звірі краще виглядають, — згадує жінка. — Така нагла рожа заглядає в машину і питає: "Сколько лет пацанам?". В мене аж ком в горлі став і я не могла нічого сказати, а тоді відповіла, що вони маленькі ще, їм всього по 11 років».


З її слів, пройти той блокпост їй допомогло прізвище, бо не подібне до українського.

На кожному блокпості у них перевіряли всі сумки.

«Коли ми виїхали на окружну, ви не повірите, траса була така, ніби злітна смуга для літаків. Вона була ідеально відремонтована. Я сказала, що це нашим потрібно їздити, по цій дорозі, а не кацапам», — поділилась спостереженням пані Олена.

Близько двох кілометрів вони подолали без перешкод. Потім на дорозі почали зустрічатись міни, фактично через кожні 2 метри, чим далі просувались, тим більшою ставала їх кількість на одній ділянці.

В якийсь момент, за словами жінки, мінами був повністю перегороджений шлях:

«Ми їх переїжджали... Миколайович каже:"Ну, дівчата, моліться".».

Далі знову блокпост, на якому пологівці побачили роздягнутих чоловіків.

«Вони витягали хлопців, які так само їхали в машинах: водіїв, пасажирів. Роздягали їх до пояса і перевіряли татуювання, сліди від лямок рюкзаків та гвинтівок — це мені вже пояснили потім люди Згодом я дізналась, що декількох хлопців отак "загубили" — були і нема по цей день», — розповіла пологівчанка.

Хабарови з друзями дісталися Оріхова.

«Я ніколи не думала, що можна так радіти нашій армії», — зізналася пані Олена.

Тоді почався обстріл колонни, яка йшла слідом:

«Пізніше я бачила, що вони стріляли саме по дорозі, де люди їхали, і в якусь машину вгатили».

Далі був ще один український блокпост.

«Перевірили нас і кажуть: "Раді бачити вас у вільній Україні". Почуття звісно важкі. На той момент була радість, що ми виїхали і живі. Ті цінності, що там залишилися: будинок, квартира, бізнес — про це ти вже не думаєш», — зізнається підприємиця.

Діставшись Запоріжжя 16 березня, Олена змогла вийти на зв’язок із чоловіком і вирішила їхати до Ковеля потягом. У Ковелі Хабарових прихистила церква «Благодать». Наступного дня мали приїхати два автобуси, які відвезли б людей до Варшави і Любліна. Мати із сином обрали Люблін. Там біженців з України розмістили у приміщенні спортзалу на території аквапарку «Аква Люблін».

Пані Олена пригадує умови:

«Поїсти нам привозили, купатися можна було, випрати речі. У великому залі 300 розкладушок і купа дітей».

Також на місці працювали волонтери, українці мали змогу поїхати далі до інших країн, але Хабарови залишились в Польщі.

У серпні 2022 року чоловік повідомив Олені, що йому дають відпустку, тому родина вирішила шукати житло в Україні.

За порадою лучанки, з якою познайомились у містечку біженців, Хабарови вирішили їхати до Луцька.

Жінка обдзвонила ріелторів і одна з них допомогла знайти житло:

«Дівчина запала мені в душу і обережно поставилась до мене. Оксана мене тут зустріла, привела до господаря, домовилась з ним. Вони мене чекали, заселили і ми досі живемо там. В мене прекрасний орендодавець».

Зі слів переселенки, коли вона переїхала до Луцька, зіштовхнулась із нерозумінням людьми обставин, у яких перебували ВПО:

«Мене питали, як там жила. Я казала, що багато людей померли, бо не було ліків, нікому принести, або не було за що їх купити. Люди дивувались, як то так...».

Проблемою для пані Олени став і пошук роботи, оскільки в неї вимагали трудову:

«Я кажу, що не маю трудової, бо просто тікала і не думала про неї. Мені кажуть: "Ну, то подзвоніть туди, хай вам перешлють". Я пояснюю, що мій завод розбомблений, наша податкова теж, куди подзвонити, кому сказати? А вона на мене дивиться і питає: "Як так?"».

Вона зазначає, що дійсно не кожен зрозуміє, поки не переживе подібний досвід.

«Я так само донеччан не розуміла, коли вони переселялися, що обстріли — це так страшно. Поки я сама не побачила, як підриваються квартири, коли танк скеровує дуло і розриває будинок», — пригадує вона.

Відмічає, що ментально було важко адаптуватися. Переселенці жили надією, що скоро повернуться додому.

«Я сподівалась, що повернусь додому, відкрию знову свої майстерні. Я там потрібна, люблю своє місто, людей», — розповідає Олена.

Спершу боялась зробити перший крок і зустріти нерозуміння.

Одного разу вона мала сутичку із сусідом через непорозуміння.

«Людина, яка жила рік зі мною в одному під'їзді та спілкувалась. Я нічого поганого не попросила, а він мені оце сказав: "Понаїхали сюди, ми вам допомагаємо". Тоді спитала: "Чим особисто ви допомогли і кому?"».

Проте жінки, із якими вона познайомилась на новому місці, пропонували різноманітну допомогу.

«Непорозуміння були спочатку, а потім я стала адаптовуватись, звикати до того, що я залишаюся жити в Луцьку. Син у школу пішов, йому тут теж подобається», — каже переселенка.

За словами пані Олени, у родині на українську мову перейшли ще у 2016 році, після пропозиції сина Дмитра.

«Він каже: "Мам, ми ж українці. Давай вдома розмовляти українською. Я кажу, що не біда, давай», — згадала жінка.

Вони читали тексти, спілкувалися українською і таким чином практикувалися. Хлопчик виправляв маму, коли вона казала щось неправильно.

Ще одне нововведення зробила на роботі її мати.

«У майстерні на вікні вона повісила прапор України та мак, а в мене був плакат із написом: "Майстер кацапської не розуміє". Колись прийшов хлопець російськомовний гонористий, а в нього пів підошви відпало і потрібно було її пришити швидко. Я кажу йому: "От попросиш мене на українській мові, я тобі зроблю прямо зараз за 10 хвилин і ти поїдеш на своєму автобусі". Йому дуже важко було себе пересилити, але заради черевиків я змусила його розмовляти українською», — сміється пані Олена.

Нині жінка працює на Укрпошті та задоволена своїм колективом:

«До мене гарно поставились, у мене хороше відділення, дівчата золоті!».

З її слів, до переселенців немає поганого ставлення.

«Луцьк і загалом західна Україна — вони нас зігрівають, але не цінами на житло», — зауважила вона.

Переселенка хоче, щоб влада врегулювала проблему із житлом для ВПО.

«Це стало бізнесом і люди, які здають квартири не лояльні до нас. Мені з господарем пощастило, він дуже хороша людина, яка розуміє все і я йому за це дуже вдячна. Проте я знаю історії наших дівчат, які живуть і сьогодні їм кажуть платити 5 тисяч, наступного місяця — вже 7, а якщо тобі не подобається — 3 дні на виїзд. Це дуже жорстко, як холодний душ...», — описує проблему переселенка.

Ще однією проблемою серед ВПО стала неможливість отримати компенсацію за зруйноване житло, яке знаходиться на окупованій території.

«У мене там будинок і квартира, а тут я безхатько. Хотілося б, щоб наші можновладці, якось врегулювали це, — висловилась жінка та закликала, — розробіть якийсь план дій, бо ми теж хочемо жити під своїм дахом».

Олена звернула увагу, що багато ЖК будуються, але всі вони комерційні.

«Якщо людина тікала з сумкою і дитину тримала за руку, то які в мене можуть бути заощадження, де я візьму гроші на ту квартиру?», — питає вона.

Як сама каже, зарплату має невелику, чоловік також, оскільки зараз перебуває не на нулі, а будинок та квартира лишились на окупованій території і хоча вони не зруйновані, там поселились росіяни.

«Хотілося б, щоб не тільки у Луцьку, а й в Києві можновладці подумали про нас і тих людей , що мають повертатися з-за кордону. Їм куди повертатися, на орендовану квартиру? На неї треба заробити і заробляти щомісяця, бо господар приходить щомісяця», — наголошує переселенка.

Крім того, зазначає вона, тепер із ВПО зняли соціальні виплати, які допомагали.

«Ладно я в Луцьку, знайду роботу, а що робити тим, хто по селах розселився з дітьми? Ну, землю оброблять, щось посадять, а на роботу куди вони підуть у селі? Як можна було зняти ті виплати — вони були підтримкою тим самим пенсіонерам хоч на ліки. Після того стресу я не знаю скільки нашим пенсіонерам треба на ліки заробляти. Я наче нормально себе почуваю, але теж то аспіринчик, то ацетилочку, то ще щось — це теж коштує грошей. Як можна так ставитись до людей? Ми вимушено переселені — це не просто нам захотілося пожити в Луцьку і кинути свою хату, роботу! Хотілося б, щоб наші можновладці подумали про це», — підсумувала вона.

Також дружину військового обурює те, що гроші витрачаються на бруківку замість того, щоб спрямувати їх на дрони для ЗСУ.

«Я розумію, як вони кажуть, що міста мають жити, але вони не будуть жити, якщо ЗСУ не вистоять. Якщо нашим хлопцям не допомагати, то цього не буде», — каже вона.

З її слів гроші просто закопують в землю і таке відбувається не тільки в Луцьку, а й у інших містах України.

Жінка наводить приклад:

«Район другої лікарні, дорога в парк, робили вони там паркан. Він коштує страшних грошей, а вже напівзакинутий стоїть і ніхто його не робить. От скільки можна було "відкопати", певне "відкопали" — це образливо! Ваша бригада з Волині стоїть на Запорізькому напрямку, я бачила в новинах. Вони просять допомоги на дрони, ще на щось. Волинь, ви скільки закопали?! Це ж не є нормальним».

Серед іншого пані Олена звертає увагу на те, що суспільству потрібно буде пристосовуватись до військових, які повернуться з фронту.

«Треба задуматися нашій владі, що всю інфраструктуру потрібно буде змінювати та переробляти під наших хлопців, бо завдяки ним ми живі. Психологів потрібно буде багато їм, бо не кожна жінка зрозуміє і нам також потрібні підказки, як себе з ними вести», — зауважує вона.

Жінка розповіла, що з чоловіком познайомилась в інтернеті. Він обороняв Маріуполь.

«Приїхав до нас в гості й так і залишився в нашій сім'ї. Був 2015 рік, коли ми з ним познайомились, через рік ми одружилися. Війна приносить не тільки розруху, а й дає щастя людям: діти — мій дар і чоловік — мій дар. Мені подарував його Бог і це найкраща людина!», — ділиться Олена.

З її слів, чоловік добре ставиться до своїх побратимів і навіть у відпустці він з ними на зв'язку в телефонному режимі.

«Хлопці, які побували на війні, лишаються воїнами у душі, навіть вдома. Де б вони не були, душею всі там. Я йому пропонувала, ще до повномасштабної війни, піти з армії, а він каже: "Хто буде боронити, вас захищати?"», — розповідає вона.

Олена Хабарова каже, що тілом у Луцьку, тому вважає себе лучанкою, але душею все ж вдома. Після деокупації жінка хотіла б відвідати могилу матері у рідних Пологах, проте, чи повернеться вона туди жити — не знає. Каже, що після закінчення війни хотіла б повернутися додому.

Пологівчанка розповідає, що зараз у її рідному місті неможливо отримати ніякі послуги без російського паспорта. Населенню створюють умови, щоб не лишати вибору і примусити оформити документи.

Її подруга намагалась потрапити на прийом до лікаря і в неї питали про наявність російського паспорта.

«Вона їм каже: "Я здала документи", щоб потрапити до лікаря. Там на ринку торгувати не будеш, працювати не будеш без паспорта. Їм там доводиться виживати, тому я не засуджую тих людей, які беруть його. Якщо ти українець у душі, то тобі все одно, який у тебе зараз паспорт, тобі треба вижити», — пояснює Олена та додає, що не всі ці люди підтримують росію.

Хтось не міг кинути стареньких родичів, хтось не мав коштів, щоб виїхати і лишився.

«Я сусідкам своїм пишу, що Олічко, Наталко, робіть що хочете, але ви повинні вижити, дочекатися нас, щоб ми повернулися. Вони всі чекають і коли пишеш українською, тобі одразу відповідають нею ж. Іде ідентифікація — якщо написав на українській, одразу до тебе підтягуються всі українці», — каже добродійка.

Жінка щиро раділа, коли їй виділили клаптик землі в квітнику, тепер це її віддушина.

За час війни Олена Хабарова зрозуміла, що ця земля дана нам Богом, її потрібно захищати та нікому не віддавати. Вона впевнена, що нам потрібно повернути наші міста і людей та хоче, щоб Україна була найкращою, бо ми потрібні тільки тут.

Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”,

що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю

ГО ГІТ та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.