Валентина Буряк до 2014 року працювала директором будинку культури у Вовчоярівці, проте війна змінила її життя.

Після повномасштабного вторгнення росіян, вона разом із родиною була змушена покинути Луганщину та переселитись до Луцька.

Нині жінка працює вчителькою початкових класів у Лисичанському ліцеї №13, проводить заняття дистанційно, паралельно навчається у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка за спеціальністю середня освіта (українська мова і література).

«Здобуваю освіту, нині вчуся на другому курсі, переходжу на третій. Моє покликання — навчати дітей. Початкові класи я вже опанувала і навчаю, але українська мова та література мене ваблять своїми звичаями, діалектною різноманітністю регіонів України», — пояснює свій вибір пані Валентина.

До 2014 року мешканці селища Вовчоярівка мали спокійне мирне життя, проте все змінилось із появою росіян.

«З приходом військових подій, дехто ставився до цього, як: "моя хата скраю, я нічого не знаю". Були звісно і такі, хто за іншу сторону, але більшість була за Україну, її традиції, звичаї», — каже жінка.

У 2014 році розпочалась антитерористична операція. Селище Вовчоярівка, Лисичанськ та Сєвєродонецьк були окуповані.

«Почалися військові дії, але нас збройні сили дуже швидко звільнили. Приблизно за два тижні наше село було деокуповане. Звісно, що життя не було вже таким, як до початку військових подій, але люди переосмислили ці періоди до та після», — розповідає вчителька.

За її словами, після звільнення Вовчоярівки, її мешканці не відчували себе в безпеці:

«Відлуння АТО було, адже чути постріли, були вибухи неподалік. Лінія фронту посунулась до Первомайська, але не відійшла за межі Луганської області. Шкода, бо вона повернулася: знову були окуповані наше селище, Лисичанськ та Сєвєродонецьк».

Тоді родина Буряків не збиралась покидати домівку, бо чоловік Валентини працював у ДСНС і була потрібна допомога рятувальників.

«Лінія фронту посунулась, батьки у віці тут і бабуся на той час була жива, дідусь — їх не покинеш. Це їхня батьківщина і вони категорично відмовлялися виїжджати. Тому навіть думки не було про, те щоб звідти поїхати», — описала ситуацію жінка.

Спеціально обладнаних сховищ, за її словами, у Вовчоярівці не було:

«Кожен ховався куди міг: у погріб, льох. Були прильоти дуже близько — це уламки снарядів, посічений шифер, розбиті вікна. Проте виживали, тримались, бо важко покидати свою домівку, рідних і не було можливості».

24 лютого 2022 року родина зустріла вже у Лисичанську, де за рік до того придбала квартиру.

«Цього дня нам згадався 2014 рік і ми відчули, що військові події повертаються до нас знову», — розповіла Валентина.

Як вона каже, наближення війни відчували:

«Нас не полишала думка, що лінія фронту може просунутись не в ту сторону, а ближче до нас».

Родина виїхала 13 червня 2022 року.

«Почали відчувати, що все-таки наші хлопці не втримають позиції і окупація не за горами», — пояснила пані Валентина.

Власного авто вони не мали, тому сподівались на допомогу волонтерів.

Спочатку виїхали Валентина із дітьми та чоловіком, а згодом і їхні батьки.

«Вивезли їх волонтери, які приїздили до нас і привозили гуманітарну допомогу тим людям, які не в змозі були виїхати. Дорогою назад вони забирали людей, які бажали евакуюватися. Випала така нагода, батьки покинули все і виїхали 22 червня 2022 року, а 26 червня наше селище вже було окуповане», — пригадує вона.

Спочатку волонтери доправили родину до Покровська. Потім еквакуаційним потягом вони дісталися Львова, де їх зустрів однокласник Валентини, який на той момент жив на Волині.

«Коли почалася війна, з продуктами було важко і він з Волині возив допомогу до Вовчоярівки», — каже жінка.

Волонтер привіз родину Буряків до Луцька та допоміг їм облаштуватися. Нині, за словами викладачки, він несе службу в збройних силах України.

Пані Валентина поділилась своїми враженнями від Луцька:

«Місто схоже на Лисичанськ та Сєвєродонецьк. Люди привітні, йдуть назустріч, тому адаптація пройшла у нас, наче ми потрапили до себе додому».

Студентка відзначає, що Волинь зацікавила її культурними пам'ятками, зокрема музеєм Лесі Українки та місцевими діалектами.

«Ми на уроках діалектології розбирали діалектну мову різних регіонів. Ми звикли до діалектів Донбасу. Там російськомовне населення, але все-таки більшість розмовляли українською мовою. Це навіть не чиста російська, а суржик, у якому поєднані українська мова та якісь російські слова. Зараз дуже цікаво дослідити ті діалекти, які ми чуємо на Волині», — ділиться вона.

На Волині жінка вперше зіштовхнулась з оповіщеннями під час повітряної тривоги.

З її слів, у Вовчоярівці не було обладнання для оповіщень, а у Лисичанську воно було несправне.

«Звісно, коли сюди приїхали і почали чути ці сигнали, то було якось не по собі. В мене це викликає почуття тривоги, бо не знаємо куди летять ці ракети і страшно, бо на кону стоять людські життя. Тут же якась злість виникає», — описує свої відчуття Валентина.

Переселенка звертає увагу, що найбільше на новому місці ВПО потребують житла.

«Моя родина знаходиться разом зі мною в Луцьку. Ми живемо разом з дітьми, чоловіком і його батьками. Наразі дуже складно, у всіх свої характери, але зараз військові події, ми повинні гуртуватися, бути сильними і підтримувати одне одного», — розповідає вона.

Також Валентина каже, що не вистачає виплат для ВПО, які скасували:

«Ми розуміємо, що ми виїхали, більш-менш прилаштувалися і робота є. Проте все-таки надію на те, що допомогу повернуть, не полишаємо, бо це суттєва нам підтримка».

За словами вимушеної переселенки, після деокупації хоче повернутися на свою батьківщину у Вовчоярівку.

«Тому що все життя пройшло там. Хочеться подивитися, що там наробили. Звісно, що одразу життя там неможливе. Пройдуть роки, щоб відновити інфраструктуру, бо там повністю все зруйноване», — пояснила вона.

У Луцьку Валентина Буряк не стикалась із упередженнями у свій бік і частково вже відчуває себе лучанкою:

«Вже звикли жити тут, дуже подобається це місто і люди дуже приємні».

У родини була можливість виїхати за кордон, проте вони лишились в Україні.

«Є знайомі у Франції, Японії, Німеччині, але залишаюсь в Україні. Це наша батьківщина, ми повинні підтримувати її в ті часи, які вона зараз переживає», — вважає жінка.

Нині Валентина продовжує викладати і каже, що війна впливає на дітей:

«Про війну з дітьми розмовляємо з обережністю, бо стан психіки різний. Дехто одразу зміг виїхати, дехто згодом. Діти бачили і чули ці вибухи, звук літаків. Діти, які знаходяться тут інакше ставляться до війни, порівняно із дітьми з Донбасу».

Валентина Буряк відзначає, що із початком війни змінила погляди на життя. Пріоритетом стали життя та здоров'я близьких і вона вважає їх найдорожчими для себе.

Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”,

що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю

ГО ГІТ та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.