Юлія Крючкова родом з Маріуполя і вже два роки живе у Луцьку. За освітою вона психолог, до повномасштабного вторгнення викладала у Маріупольському університеті та працювала керівницею дитячого оздоровчого закладу. Нині дистанційно викладає психологію в Бердянському державному педагогічному університеті та веде громадську діяльність у Луцьку.

«Для нас війна почалася в 2014 році, я була директоркою дитячого закладу, який знаходився за 30 км від кордону, тому ми все бачили та на собі відчули — як це було? Ти відкриваєш зміну в дитячому таборі, чуєш автоматну чергу, в тебе 300 дітей в таборі та ще 120 співробітників, а вночі ти бачиш, як летять ті трасувальні снаряди…», — пригадує керівниця

За її словами, на початку великої війни Маріуполь був відстояний своєю громадою.

«Коли пройшли ті референдуми, коли вже був захоплений Новоазовськ, в Маріуполі була дуже велика громадська активність. Більше ніж 2 000 людей вийшли на трасу Новоазовськ-Маріуполь із мирною акцією "У вас танки, а у нас вишиванки". Люди просто трималися за руки, щоб не пустити БТРи, які могли захопити наше місто», — розповідає маріуполька.

Попри те, що її місто відстояли, пані Юлія мала родичів, які жили в окупованій Горлівці, тому їй довелося поїхати до так званої ДНР.

«Я бачила той світ і всі ті жахи, які були на окупованих територіях. Я не пускала своїх сина та чоловіка, щоб вони навіть не думали поїхати в ДНР, бо я знала що там відбувається», — каже жінка

Проте, після смерті батька Юлії, чоловік також побував на тій території і сказав, що знов поїде туди тільки з автоматом у руках.

«Мабуть це сприяло його рішенню: в 2019-му році він, маючи нормальну роботу на заводі "Азовсталь" і білий квиток, пішов на фронт», — поділилась своїми здогадками дружина.

«Мене дуже ранить, коли кажуть: "Ви там всі сепари, чекали путіна". Я знаю якою міцною була громада Маріуполя. Я знаю людей які робили його справжнім західним Берліном на фоні ДНРії, яка була за 30 км від нас», — наголошує Юлія.

24 лютого 2022 року жінка зустріла сама, оскільки чоловік був на службі, а син за кордоном. Вона прокинулась о 4 ранку через звуки вибухів — росіяни обстрілювали мікрорайон «Східний».

«Я ще про себе подумала, що прямо як фашисти. Проте у нас була така впевненість, що ніколи вони не візьмуть Маріуполь, бо він мав чотири кільця оборони», — згадує вона.

Вже 2 березня, за словами маріупольки, було відчутно, що чужі люди в місті. Були щільні обстріли не тільки будівель органів влади, а й цивільних будинків:

«Вже не було вікон у мене в квартирі й це був останній день, коли я говорила з чоловіком. Він мені ще розповідав, де взяти молоток, щоб забити ті вікна. Останньою була фраза, що скоро побачимось. Я після того цією фразою довго жила і не знала — це на добро чи на зло…».

5 березня Юлія Крючкова вважає найстрашнішим днем у своєму житті, як виявилось пізніше, таким же він став і для її чоловіка, оскільки того ж дня його було поранено на фронті.

 «У нас був обстріл, що просто знесло кришу. Ми жили в п'ятиповерховій "сталінці", де була ширина стіни 1,5 метра, але коли зносить кришу — це був просто жах», — ділиться вона.

У бомбосховищі не було місць, тому прихистком для деяких мешканців будинку стала парикмахерська у підвальному приміщенні.

«Нас було 16 людей, наймолодшому було півтора рочки, а найстаршій — 82. Ми спустилися, щоб просто перечекати, але залишилися там на місяць. У нас був акумулятор, який там якось підсвічував, бо вже не було світла і води», — каже жінка.

Мешканці зібрали спільні запаси їжі, але вони були мізерні. Спочатку готували на вогнищі у дворі, а згодом перенесли його на сходи, ховаючись від небезпеки.

Як розповідає пані Юлія, росіяни застосовували різноманітну зброю:

«Обстрілювали з будь-чого й це було настільки близько, що ти чуєш, як десь вилітає і потім через півтори хвилини падає. У домах поруч не було вікон і даху. Також були ще авіаційні обстріли — це взагалі жах. Скидали фосфорні бомби — не можна було вийти на вулицю. Потім було вже таке просунення ворога, що у четвертому під’їзді нашого будинку стояли українці, а через будинок — чеченці і ДНРівці, а ми між ними знаходилися».

Найжахливішою для людей, з її слів, була відсутність води.

Маріупольці збирали сніг та за можливості набирали воду з пожежних водойм:

«Вона була кольору глини і ми її намагалися відстояти. В нас не було такого, щоб прямо пухли з голоду, але дуже обмеженим було харчування, тому що треба було економити ресурси».

У місті не було зв’язку, будь-яка можливість використовувалась, щоб повідомити, що люди живі.

Жінка поділилась спогадом:

«Коли хтось намагався вийти з окупації, ми писали на листочок номер телефону і одне повідомлення для всіх: "живі", "живі", "живі"…».

Після того як росіяни зайняли більшу частину району, де жила психологиня, вона із сусідами вирішила йти до моря, бо дізналась, що там є колодязь.

«Були моменти, коли треба було йти через дорогу і піднімати руки, щоб демонструвати, що у нас нічого немає, бо в тебе міг потрапити снайпер. Також там були ДНРівці, які примушували роздягнутися, не дивлячись на те, що було дуже холодно, і продемонструвати, що ми не снайперки, у нас немає ніяких татуювань», — пригадує Юлія.

За водою їй довелось йти близько двох кілометрів по абсолютно зруйнованому місту:

«Всюди лежали трупи, було дуже багато загиблих людей і спалені будинки. Просто дивишся: дев'ять поверхів і немає жодного вікна. ДНРівці виносили трупи, складали їх на дитячих майданчиках і не дозволяли підходити до під'їздів, бо вони там влаштувалися. Треба було переступати через мертвих людей. Ще бувало йдеш, а там снаряд якийсь застряг, не розірвався…».

Проте, за словами жінки, війна показує, як жахи людства, так і його велич:

«Воду набирали у людини, яка мала колодязь, а той не вичерпувався, бо стояв на якомусь джерелі й мешканці зі всього району нескінченною чергою йшли до нього додому. Такі люди одразу потрапляють до раю».

У певний момент маріуполька зрозуміла, що лишатись більше неможна:

«Напередодні підійшли танки впритул і дім розстріляли. Один стояв з одного боку нашого будинку, другий — з іншого. Ми пережили цю ніч, це жахливо, немає нічого страшнішого за танковий розстріл — горіло все і не можна було там знаходитися».

Вона каже, що йти з міста було дуже важко:

«Все життя твоє вміщається в сумку і ти з цією сумкою йдеш невідомо куди мертвим містом, де немає людей і тільки трупи на вулицях лежать. Я навчилася з калюжі збирати воду, готувати на кострі біля під'їзду. Я багато чого навчилася, але краще б того не знала. Була тільки одна надія на те, щоб нам якось вийти».

Проте зі слів Юлії Крючкової, її історія з щасливим кінцем. ЇЇ діти знайшлися, організували групу під'їзду в Telegram і всі родичі, які були в Україні та за її межами, відслідковували хто і що писав.

Якимось чином вони дізнались, де вона знаходиться і передали звістку:

«До нас через кілька блокпостів приїхала абсолютно чужа людина, просто сказати, що нам треба йти все ж таки в сторону росії і проходити фільтрацію».

Дістатись до фільтраційного табору було важко, але жінці пощастило знайти людину, яка допомогла дістатись туди. До місцевої церкви приїхав священник, який допомагав і вивозив людей.

«Тут знову цей випадок, коли тобі зустрічаються просто святі люди. На мікрорайоні, де ми були, стояла церква і ті, хто там служили, кудись поділися. Був зовсім інший священник, який приїхав з жінкою, отець Михайло. Вони возили людей на оці фільтраційні на своєму бусі, в якому не було жодного скла, просто целофан вже обклеєний», — розповідала вона.

Окрім цього, за її словами, священник із дружиною привозив людям хліб та молоко:

«Він збирав молоко просто в людей, які могли його дати і привозив, щоб діти, які залишилися в тих підвалах мали його. Вони привозили якісь речі, а матушка вела такий зошит, у який люди писали оті повідомлення і номери. Вона виїжджала в ту частину, де був хоч якийсь зв'язок і кожного дня по два-три аркуші написаних імен вона відправляла, як кажуть, на "велику землю", щоб люди знали, що їх родичі живі».

Священник вивіз Юлію разом з іншими через блокпости ДНР безкоштовно.

У селі Старобешеве був розподільчий пункт, де людей реєстрували, після чого відправляли на фільтрацію.

«Фільтрація — це дозвіл на те, щоб ви взагалі були. Ми не могли нікуди просунутися, якщо її не пройшли», — каже маріуполька.

Оскільки її чоловік військовий ЗСУ, ще у Маріуполі вона позбулася його форми та сховала відзнаку «Козацький хрест».

Окупанти перевіряли всі телефони, тому дружина видалила фотографії чоловіка, але везла із собою його документи про освіту. Вона боялась, що росіяни якимось чином дізнаються про те, що він військовий.

«Це бандюки, які просто розтрощили речі, забрали гроші, зривали прикраси золоті. Просто бандюки, які мають ще і зброю в руках. Вони все перевіряли по базах своїх якихось».

Жінка розповіла про процес проходження перевірки:

«Окрім того, що відкатали пальці, сфотографували у профіль, анфас, як в'язнів. Потім була ще анкета, треба було відповісти на питання. Був список з активістами Маріуполя і треба було відмітити, чи знаєте ви когось. Також підписуєш, що в тебе немає знайомих військових, немає родичів військових».

Проте вона також дізналась, що відбувається із людьми, які не пройшли її:

«Я попросилася в туалет, для цього треба було зайти у двір цього "РОВД". Так сталося, що я хоча й за стіною, але чула, як вони били людей, які не пройшли фільтрацію, вони їх посадили в ті підвали свої. Коли ти це чуєш, дуже важко після того взагалі себе нормально поводити в черзі».

Після проходження процедур Юлії Крючковій дозволили їхати далі:

«Нам дали такий папірець 2 на 3 см, де з одного боку було написане моє прізвище, а з другого стояв такий штемпель, де написано "дактеласкопирована". Я спитала, що мені робити з цим, а вони кажуть: "Ну, теперь вы можете по территории ДНР спокойно двигаться". Ну, це ж просто кошмар, це було 17 квітня 2022-го року».

Після цього українка виїхала до росії, де її зустріли родичі та допомогли виїхати до Естонії.

«В Таліні нас вже зустрічав син моєї подруги і звідти ми поїхали до Кракова, а з нього вже до Луцька — тут мене зустрічали мої хлопці», — каже вона.


З її слів, після повернення в Україну, почуття переповнювали. Переселенка пригадала момент, який її розчулив у перші дні перебування в Луцьку:

«Ми з сином йшли вулицею Лесі Українки і була дівчинка, яка грала на скрипочці — її бабуся привела. В неї була ця коробка і вона, коли побачила, що її чують, стала грати гімн України. Поруч стояла родина, в них була маленька дівчинка, може чотири рочки не більше і вона почала співати. Це мирна абсолютно ситуація, але в мене була істерика, я не могла зупинити сльози. Тому що це те, за що воює мій чоловік, задля чого ми живемо, виборюємо — це дуже важливо! Коли ти бачиш, що україномовні діти з такого віку знають гімн своєї країни, то ти знаєш заради чого жити».

Психологиня відмітила, що в новому місті не стикалась із якимись упередженнями чи дискримінацією у свій бік. Лучани їй допомагали та підтримували, навіть тоді, коли вона не очікувала:

«Я шукаю квартиру, дзвоню якійсь жінці, яка мене взагалі не знає, кажу їй звідки я і хочу зняти квартиру. Потім розмова закінчується тим, що вона каже: "Так нащо вам ту квартиру знімати, вона дорога. Приїжджайте до мене додому, в мене є вільна кімната, будете в нас жити з чоловіком"».

Після переїзду добродійка влаштувалась на роботу до громадської організації «Волинські перспективи», де була задіяна у проєкті пов'язаному із міжнародною організацією з міграції. В його рамках працювала з іншими переселенцями в місцях компактного проживання та об’їздила всю Волинь.

«Коли ти сама допомагаєш іншим, ти зовсім по-іншому ставишся до себе. До того ж, як фахівцю, мені було дуже цікаво. Я була на різних тренінгах і на одному з них познайомилася з Анею Карамишевою-Борисенко, яка запросила до себе на дівочі посиденьки», — розповіла пані Юлія.

Разом вони організували групи самопідтримки, де всі могли поділитись своїми переживаннями та пережитим досвідом.

«Ми знайшли своїх, ми говорили на одній мові й нею була мова жаху війни, — зізнається жінка, — знайти людей з схожою травматизацією — це дуже важливо для формування здорового психічного стану. Ти розумієш, що є люди зі схожими проблемами і це було дуже важливо».

Жінки спілкувались та надихались успіхами одна одної.

Проте, як зазначає переселенка, ефективній інтеграції таких, як вона, досі заважають деякі проблеми. Серед них ті, які стосуються житла, працевлаштування та певних соціальних обмежень, спричинених неефективною державною політикою щодо ВПО.

«Ми разом із дівчатами входимо в Обласну раду ВПО. Коли питання житла підіймаємо, то все сходиться до того, що "У нас і лучани не мають житла, а що ви кажете про переселенців". Тобто будуть якісь там мобільні будиночки, які будуватимуться аж в Ківерцях, бо в Луцьку немає землі для переселенців», — описує ситуацію активістка.

Пільгове житло можуть отримати військові, проте черга загальна і внутрішньо переміщені особи не мають переваг.

«Орендувати квартиру більш-менш нормальну в Луцьку коштує дорожче, ніж у Києві, але ж це столиця! Не може так бути, що син орендує квартиру в Києві за ту ж ціну, що я тут і звісно ніяких пільг від держави немає — це перше. По-друге, ми вже давно не ті люди, які потребують продуктових наборів і я завжди кажу, що на Волинь приїхали не просто люди-безхатьки. Так, ми безхатьки, без майна, в нас нічого немає, але ми фахівці! Наш досвід, освіту та можливості — їх ніхто в нас не відбирав. Це як мати дуже потужний пилосос і використовувати його як тумбочку, тому що ти не знаєш, де він вмикається», — наголошує викладачка.

ЇЇ не влаштовує відсутність реєстру фахівців та неефективне залучення на ринку праці. На третій рік повномасштабного вторгнення механізму, який ефективно врегулював би інтеграцію ВПО у цих питаннях, так і не розробили.

«Це не про особисте якесь до мене відношення, це така політика і вона ніяким чином не змінюється. Зараз припинили виплати ВПО, залишили тільки особливим категоріям і я бачу, як це вдарило по ним», — каже вона.

Пані Юлія вважає, що після перемоги відбудова має спиратися саме на громадські організації:

«Вони показали себе не тільки з боку того, що можуть бути ініціативними, збирати гроші та залучати людей, а ще в тому, що можуть робити те, що державний сектор не робить. Він дуже інертний, а вони прогресивні».

Жінка зізнається, що не любить визначення ВПО та інтерпретує його по-своєму, кажучи, що вона внутрішньо позитивна особистість.

«Ми вже пішли від того, що у нас немає людей із обмеженими можливостями, немає такого формулювання, як інвалід. Проте оця внутрішньо переміщена особа — це взагалі незрозуміло хто. Це навіть не людина, а якась особа, чомусь внутрішньо переміщена. Ми що, шахові фігури, хто ми взагалі?», — обурюється психологиня та додає, що у цьому формулюванні закладена дискримінація.

«Відокремили тих людей, які в своїй країні з таким самим паспортом як у всіх, їхали в інший регіон за власним бажанням, нас же не вивезли сюди примусово. Ми обрали місто Луцьк чи Львів, чи будь-яке інше і ми хочемо тут жити. Чому ми мусимо носити це тавро на собі, отримувати довідку, яка зараз нічого не дає?»

На її думку, така політика була на часі, коли відбулася масова міграція, зараз це повинно бути змінене.

Нині Юлія викладає у релокованому університеті, веде громадську діяльність у ГО «Старт у нове життя» та чекає чоловіка з фронту. Він у даний момент проходить у Луцьку лікування, тому вони мають змогу побути разом.

«Я ніколи не хотіла, не мріяла і не думала, що я буду дружиною військовослужбовця, більше того, мій чоловік про це мене не питав, він просто став військовим, а мене поставив перед фактом», — розповідає жінка та додає, що це дуже важко.

Життя дружини військовослужбовця перетворюється на очікування його і дзвінка.

«Найстрашніше, коли тобі дзвонить чоловік, ти хочеш сказати щось таке мирне, а він каже: "Ти піди за мене помолися, я не буду на зв'язку декілька днів". Ти розумієш, що це можуть бути абсолютно точно останні слова, які ти чула», — каже вона.

Попри складнощі, Юлія Крючкова пишається своїм чоловіком і готова робити будь-що для нього.

«На захист жінок, які чекають, можу сказати, що зараз наші ЗСУшники святі, вони для нас Боги. Ми всі говоримо, що ми доколінно вдячні їм, але, — наголошує, — за кожним із них стоїть жінка, яка їх чекає: мати, дружина, донька — неважливо. Якщо б не було нас, то їм би не було за що воювати».

Маріуполька впевнена, що перемога настане, проте думає, що після пережитого, до рідного міста не повернеться, навіть після звільнення.

Жінка називає себе патріоткою Луцька та всім про нього розповідає.

«Я всіх своїх друзів сюди запрошувала, вони приїжджали, сама їм проводила екскурсії. Ви що, я пишаюся Луцьком! Я всім розповідаю, що це найкраще місто!», — каже вона.

Зараз громадська організація «Старт у нове життя», яку вони заснували втрьох із Анною Карамишевою і Наталією Бєлімовою, запустила повторну акцію, із метою зв’язати найбільший в Україні теплий прапор. Громадські діячки поставили амбітну мету — потрапити до Книги рекордів України, а згодом і Книги Рекордів Гіннеса.

Зі слів активістки, до в’язання частин прапору активно залучають учасників-переселенців із різних міст:

«Ми ніколи не думали, що будемо колись знати одне одного. Я ніколи не думала, що буду жити в Луцьку, але нас зв'язала доля тут і ми можемо зв'язати наш прапор, як символ України, яка отак з таких же клаптиків зараз знову зшивається».

Юлія Крючкова має мрії, які хоче реалізувати у Луцьку і вважає, що незважаючи на болючий досвід, треба дивитися вперед.

Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”,

що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю

ГО ГІТ та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.