Юрій Чернуха родом з Олешок, але через повномасштабне вторгнення росії в Україну та окупацію рідного міста, був змушений переселитися до Луцька.

До великої війни чоловік займався музикою та працював звукорежисером у міському будинку культури. Нині улюблену справу не полишив і продовжує шлях музиканта на новому місці.

Пан Юрій пригадує свою роботу, якій присвятив 30 років життя:

«Все моє життя — це будинок культури і музика. Я працював звукорежисером, а жінка займалась дитячою вокальною студією і викладала вокал. У вихідні разом працювали на весіллях, днях народження, бенкетах, бо вона співачка, а я музикант. Отаке було наше життя — одноманітне, але водночас яскраве і дуже насичене».

З його слів, робота була цікавою і йому шкода, що вона втрачена.

«Будь-яке свято — це концерт у будинку культури, дітки, пісні, танці, — пригадує музикант. — Нема вже будинку культури...»

Повномасштабне вторгнення росіян родина Чернух застала вдома.

Наприкінці 2021 року в них були думки, що може розпочатись велика війна, але у це не хотілось вірити.

«Почались вибухи. Ми живемо біля Антонівського мосту і застали пік подій, коли рухалась колона танків, було дуже гучно, йшла бійня. Багато чорного диму було, коли вже горіли ті танки і БТРи, але наші ЗСУ міст не здали», — розповідає Юрій.

Як він каже, у перші дні не знали, що робити, адже керівництво повідомило, щоб на роботу не виходили.

«Тиждень-два вибухи продовжувались, щось горіло, колони йшли все нові й нові», — описує ті події олешківець.

На третій тиждень, коли місто ще не було окупованим, але росіяни вже стояли на його околицях, люди вийшли на мітинг «Олешки — це Україна».

«Наше керівництво вирішило зробити на площі мітинг і все місто вийшло з українськими прапорами. Зробили велику ходу, потім розійшлися, а нам сказали чекати. Чого?, — невідомо...», — каже звукорежисер.

Під час обстрілів він не боявся, але хвилювався за своїх рідних:

«Щось гупне і штукатурка сиплеться, а мої жінка й мати кричали — оце мені було страшніше».

Пригадує, що чекали, доки не стались криваві події у Бучі.

«Коли сталася Буча, жінка з мамою не витерпіли і вирішили виїжджати, а я ще залишився», — розповів пан Юрій.

Свій вибір пояснив тим, що йому було важко кидати домівку, боявся мародерства, крім того здавалося, що за тиждень все закінчиться і росіяни підуть.

«Мародери є скрізь, хоч хороше місце, хоч ні. В Америці є мародери, коли біда якась стається — це в голові сидить», — вважає чоловік.

Коли росіяни окупували Олешки — вулиці міста спорожніли.

«Ти виходиш у центр міста і бачиш триколор, але не видно жодної людини на вулиці — оце окупація. У нас вона була не така жорстока, як у Бучі, Ірпені, але людей викрадали, переважно активістів. Мого знайомого Сергія Котова викрали — у Києві з плакатами зараз стоять, бо він в полоні», — описує російську окупацію музикант.

За його словами, були перебої із поставками продуктів харчування, не вистачало хліба.

«Якось ми пішли по хліб, бо нам сказали, що кудись завезли й на зустріч іде дідусь, який несе хліб в руках, без сумки. В голові вже з'являється думка, що хтось вихопить», — згадує він і додає, що мародерство було поширеним явищем.

В окупації олешківцям було страшно кудись виходити.

«Автівки стояли ці Z-товські, хто знав, що у них на думці, але коли дорогу переходили, вони зупинялись, було дивно», — сказав олешківець.

Пан Юрій зізнається, що може і не виїхав би, але його вмовив брат, який просив вивезти його із сім'єю.

«Ми виїхали десь на 50-тий день окупації, ще Антонівський міст був цілий. росіяни нас перевіряли, телефони, щось шукали, але оминуло, на щастя, — каже він. — Перетнули міст, наш блокпост, нас пропустили, а далі ми виїхали на трасу і побачили велику колону машин із Херсона. Ми доєдналися до неї і в об'їзд полями, лугами, лісами прямували через Снігурівку далі».

За його словами, їм дуже пощастило вчасно виїхати, адже потім багато машин розвертали і людей не випускали.

«Коли проїхали останній російський блокпост і в'їхали на підконтрольну Україні територію, в якомусь магазинчику побачили цукор. У нас його вже не було. Здавалось би 50 днів — не так багато, але побачили цукор і аж настрій піднявся», — поділився спогадом чоловік.

До вечора того ж дня родина дісталась Кропивницького, а потім вирушила на Волинь.

Олешківець поділився першими враженнями після переселення до Луцька:

«На Волинь попали, як у рай — війни немає, магазини працюють, люди живуть своїм життям».

Він відмітив, що раніше вже бував у Луцьку, коли із родиною приїздив до родичів дружини і ще тоді місто йому сподобалось.

При цьому звернув увагу на відмінності обласного центру Волині з Херсоном:

«Ми часто працювали на весіллях у Херсоні. Він великий і дуже розкинутий, а Луцьк компактний, маленький, але дуже приємний».

Спочатку родину Чернух прийняли родичі. Перший тиждень, за словами Юрія, провели вдома, а потім він пішов до військкомату, пройшов медкомісію і став на облік.

Також переселенці звернулись до департаменту соціальної політики та стали на облік, як внутрішньо переміщені особи.

«Отримували 2 тисячі на особу до останнього. Жінці вже відмінили виплату, а мені на пів року подовжили, бо діє програма "55+"», — зауважив чоловік.

На його думку, поки виплати не відмінили, вони дуже допомагали ВПО.

Дружина, як він каже, продовжує викладати вокал дистанційно:

«Вона залишилась на роботі і працює з дітьми онлайн. В неї неповна зарплата, як за пів ставки чи три чверті, але з двома тисячами виплат було більш-менш».

Додатково вона пройшла курси перукарів і нині працює з першими клієнтами.

Сам Юрій каже, що не взяв із дому нічого, окрім саксофону й без нього було б важко.

Він працює вуличним музикантом, якийсь час грав у групі, з якою вони збирали на ЗСУ:

«Познайомився тут з хлопцями, створили музичний гурт, збирали кошти і допомагали ЗСУ. Зараз розпалися, а я вулицю не покинув, так і граю».

У репертуарі музиканта в основному джазова та патріотична музика, яка зараз на часі.

«Музика — це моє життя, вулицею я ніколи не займався, але довелось спробувати як це — допомога від людей. Спочатку було трохи страшно, але потім звик, люди тут хороші, добрі. На життя вистачає», — розповів саксофоніст.

Його син, музикант-волторніст, знайшов роботу у музично-драматичному театрі.

Юрій Чернуха зізнається, що перший рік від початку повномасштабного вторгнення ще чекали на повернення додому:

«До літа 2023 року, коли побачили, що звільнили Херсон, була надія, що скоро все закінчиться. Проте потім стався підрив Каховської ГЕС, тоді дружина сильно впала духом. Це сильно морально підкосило і відтоді не знаємо, чи зможемо повернутись».

Чоловік розповів, що нині відбувається в Олешках:

«На нашій вулиці тільки одна сім'я залишилась, всі виїхали. Місто пусте, розгромлене. На фотографіях, які мені скидали — руїни. П'ятдесят відсотків напевно зруйновано».

Частина будинків зруйнувалась внаслідок потопу після підриву Каховської ГЕС.

«Казали, що дуже багато трупів спливло, дуже мало людей залишилось. Там нема що робити і коли туди можна буде повернутись та яким чином — дуже важко уявити», — сказав олешківець.

Він зазначає, що на новому місці першою проблемою, із якою стикаються переселенці, є оренда житла.

«Ми жили у родичів, але ж не можна жити у двох кімнатах на головах, стали шукати окреме житло. У нас дві маленькі собачки та два котики і ніхто не бере — шукали довго. Якби і знайшли, то не знаю наскільки нам вистачило б коштів, бо ціна на житло зараз дуже висока. Нам пощастило, що ми знайшли дачний будинок у Струмівці — недорого і дуже комфортно», — поділився своїм досвідом переселенець.

За два роки перебування у Луцьку, чоловік відчуває себе його частиною і, за його словами, не стикався з якимись упередженнями у свій бік.

«Єдине, що одна-дві людини за тиждень можуть сказати: "Що ти тут граєш, спати заважаєш". Я не можу пояснити як це, я ж не вночі граю. Люди різні, але 99,9% — дуже позитивні, отримую багато емоцій і дуже дякую всім лучанам», — каже музикант.

З його слів, трохи гнітить, що лучани часом не реагують на війну:

«Вони тут не сприймають війну, не знають, що це таке. Не чую, щоб говорили про неї, тільки часом — як жаліються, що знову тривога».

Попри всі складнощі, родина Чернух знайшла своє місце у Луцьку.

«У нас тут друзі з'явились, вони дуже класні люди. В гості запрошують, дуже підтримують нас і ми їм вдячні. Без таких хороших друзів було б важко», — ділиться пан Юрій.

Наостанок каже, що хоче повернутися додому і хоча б побачити рідні місця, але невідомо чи це станеться.

Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”,

що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю

ГО ГІТ та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.