На Донеччині смертю хоробрих поліг 48-річний військовослужбовець Ткач Андрій Степанович із села Раків Ліс.

Полуднева спека. 7 липня. Раків Ліс. Березово-соснові алеї вздовж меліоративного каналу ведуть вузькою доріжкою просто до будинку Ткачів. Напередодні ця ж стежка буяла ще й килимами із квітів. Учора нею востаннє «йшов» воїн Андрій, - спогади про воїна написала газета Полісся.

На його батьківському обійсті добротна біленька хата потопає в травах ошатного саду. Усюди видно умілу руку доброго господаря! Їхня сім’я однією з перших оселилася на цьому провулку. Кожне дерево тут росло разом із первістком Андрійком. 

Між ними він робив перші кроки, вчився робити перші сальтухи та вдавав із себе парашутиста, стрибаючи додолу з найвищих гілок. У самій оселі віддає легкою прохолодою. У ній зібралася уся рідня Ткачів. Тільки голосу Андрія нечутно. Замість нього – німий портрет із чорною стрічкою.

«Ми завше збиралися в такому колі з радісних причин – на свята, значимі сімейні події та, звісно, копати у тата картоплю. Щороку ми збирали врожай на День прапора. Разом зі стягами! Тепер головні державні свята набудуть для нас ще більшого значення, бо оповились для родини ще й трагедією, розумінням, як непросто нам споконвіку давалась незалежність, самоідентичність, символіка. У числі тих, хто поклав життя на вінець нашої свободи, віднині і наш Андрій», – пояснюють брати Олег та Юрій.

Андрій Ткач народився та виріс у Раків Лісі. Був найстаршим із трьох синів у сімействі. Мати відійшла у засвіти 17 літ тому. Відтоді коло батька лишився тільки він.

Після школи пішов служити «строчку» у Нацгвардію. Тоді рік відбув у Чугуєві, ще стільки ж у Криму. Був старшим сержантом, комірником. Повернувшись додому, із 1998-го працював у лісовому господарстві та деревообробних підприємствах. Здобуваючи професійний досвід, не раз зазнавав травм та вкорочував пальці. Але любив свою справу.

«Він був надто виважений, спокійний, не квапливий. Поступливий, трудолюбивий, добросовісний. Але при цьому завжди в темі усіх подій. Комунікабельний. Обожнював потеревенити із сусідами, поняньчити їхніх дітей. Оскільки ще не одружився й не мав власних нащадків, то радів компанії нашої малечі», – відгукуються про свого дівера невістки.

І тільки 73-літній тато Степан Олександрович мовчки перемотує у голові спогади. Тепер він зостався у цих стінах сам… 8 квітня 2024-го його сина забрали на ВЛК, а через дві доби він був уже у Десні. Потім новобранця перекинули на Житомирщину. Загалом – два місяці навчань у різних точках.

«Я єдиний здав добре стрільбу, і це попри відсутність пальців», – хвалився Андрій рідним, вирушаючи уже на Слов’янськ. Він став кулеметником 95-ої окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Із кінця червня вже виконував завдання у Бахмутському районі.

«Тут із сіл нічого не лишилося, одні руїни. Бачив всього одну бабусю. А так – як на безлюдному острові. Правда, є працюючий магазин. Спеціально для військових торгують чи що?», – жахався і дивувався побаченому на лінії фронту раківлісець в останній телефонній розмові з татом.

Недовгою була бойова стежина Андрія Ткача. 3 липня потрапив під мінометний обстріл. Отримав множинні вогнепально-осколкові поранення. Перших уражень зазнали кінцівки. Попри відсутність аптечки (чомусь її бійцеві так і не видали за два тижні перебування на передовій) і, зокрема, турнікету, Андрій все ще намагався себе врятувати, зупиняючи кровотечу на нозі хоча б саморобкою із бинтів. Та тут смерть наздогнала його ще й осколком у голову… Не стало хорошої людини, не стало українського захисника…

…6 липня. Біжить до труни з Андрієм сусідська маленька дівчинка, не боїться торкатися покійника: «Я його не забуду. Завжди любитиму». Бо цей дядько повсякчас був добрий до неї. Хто тепер її розважатиме? Не дочекався свого дядечка й племінник Іван, що вчиться на стоматолога. А обіцяв же хлопчині стати його першим пацієнтом! А менший племінник Віталій так і не отримав від дядька військової шапки з кокардою ЗСУ, яку прохав в останній розмові. Не діждалася воїна навіть посаджена біля хати картопля? Уперше збиратимуть врожай без нього…

Чекає ненька свого первістка Андрійка вже на небі. Та над його труною плакали інші матері. Ридала і мама загиблого військовослужбовця-раківлісця Олега Карпіка. Рівно два роки тому вона хоронила так само й свою кровинку. І тепер ніби вдруге переживала той чорний день. 

У звуках прощальних церковних дзвонів на кладовище рушила трьохсотметрова траурна колона. Поміж прапорів чергувались засмучені й задумливі обличчя. Дорогою з усіх сторін про несправедливість війни криком голосили жінки. Поривчастий вітер, наче намагаючись заспокоїти їх, відносив наболілі слова з їхніх уст десь далеко. Роздався над уквітчаною гортензіями ямою останній Гімн для Героя, пролунали постріли почесної варти. Просто у свіжовикопану могилу дивився своїм портретом із сусіднього ряду покійний військовослужбовець Сергій Гальом. Ніби зустрічав у своїх обіймах однокласника та друга дитинства Андрія. На усіх архівних фото вони завжди стоять поруч. Так поряд їх і поховали. Раків Ліс офіційно втратив вже п’ятого свого захисника…