Лук’янчук Віталій Олександрович родом з села Тристень Доросинівської громади, що на Волині. З перших днів війни хлопець добровільно прийшов до ТЦК, а згодом мужньо боронив рідну землю від російських окупантів.

Однак після третього важкого поранення військовослужбовця перевели до Другого відділу Луцького районного ТЦК та СП в місто Рожище, де й проходить нині службу. 

Історію старшого солдата Віталія Лук’янчука переповіли на фейсбук-сторінці Другого відділу Луцького РТЦК та СП.

24 лютого 2022 року збирався на роботу, однак після дзвінка директора, ніхто вже на роботу не пішов. Зрозумівши, що росія розпочала повномасштабне вторгнення, Віталій був переконаний, що потрібно захищати свою країну та свою родину.

Вже 25 лютого, прийшовши до ТЦК, він потрапив до територіальної оборони Волині, де разом з іншими військовими й силовими структурами патрулював регіон та захищав від диверсійно-розвідувальних груп.

В травні Віталій потрапив до 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, пройшов військову підготовку, а в липні вже вийшов на перші бойові завдання у Донецькій області на різних напрямках, де велися дуже жорстокі бої.

«Ми пережили і дальні обстріли, і ближні бої, і штурми, – каже Віталій. – Російські танки дуже грамотно по нас працювали – виїздили напереріз і лупили з відстані кілометра й більше».

На Донеччині отримав свої перші поранення.

- Історія про перше поранення – досить цікава. Це був ранок, була досить гарна погода, вийшло сонечко, пішов дощ, на завдання ми мали виходити в обід, тому вирішили з побратимами помитись прямо під цим дощем, бо умов для цього дійства, самі розумієте, не вистачає. Через кілька хвилин після нашого «душу» по нас випустили цілу касету реактивних "Градів". Тоді ніхто не загинув, що можна вважати дивом. Я дуже вдячний своєму побратиму Артуру, який воює ще з АТО, за те, що прикрив мене, він просто відтягнув мене й накрив собою мене. Якби сталось по-іншому, якби Артур мене не відтягнув, невідомо, чи був би я ще серед живих. В той день ми обоє отримали контузії, але від госпіталізації відмовились і продовжили виконувати бойові завдання.

Одного разу нам поставили задачу вибити ворога з посадки, перед штурмом піхоти по росіянах працювали артилерія, танки й міномети. За даними розвідки, в посадці було вороже відділення.

«Ми сподівались, що вони втечуть при першому ж натиску, бо наш наступ був стрімким і приголомшливим, ми застали ворога зненацька Усе ж сталося зовсім навпаки, розповідає Віталій. – Коли ми вже наступили, то зрозуміли, що ворогів набагато більше. Однак ми боролись до останнього. Тоді ж я отримав друге поранення. Після нашого відходу нас почали накривати мінометами й танковими снарядами. Я отримав осколкові поранення в ногу. Відвезли мене у госпіталь у Донецьку, якийсь час лікували, реабілітували мене, після чого я знову повернувся назад на фронт, вже у Харківську область».

На Харківщині Віталій успішно виконував бойові завдання разом зі своїми побратимами, однак у н.п.Іванівка отримав вже третє, досить складне поранення. Після доставки непритомного військового до госпіталю, лікарі зробили все можливе, щоб дістати героя з того світу. Коли військовослужбовець зателефонував додому, до батьків, секунд 40 вимовляв слово «привіт».

Довгий період часу Віталій не міг говорити. Коли почав відходити від поранень, трішки налагодилась мова. Однак домашні стіни лікують. Військового перевели на лікування до Луцького гарнізонного госпіталю, зустрічі з родиною стали частішими, його провідували мама, тато й дві старші сестри, друзі й побратими. За якийсь час мова відновилась.