Голова ГО «Центр дослідження і відродження Волині» поділився цікавими фактами про ремесла, вбрання і прикраси історичної Волині.

Дукач – металева жіноча нагрудна прикраса, яку носили на стрічці або низці намиста. Часто золотареві для створення нового дукача замовник давав вже «готовий» медальйон, тож майстру лишалося лише внести його у композицію й доробити бант або інші елементи. В таких випадках основою для дукача виступали чоловічі нагородні медалі або монети.

Дукачем у ХІХ на початку ХХ століття називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси – від грубого, але старанно виготовленого, до фабричної штампованої бляшки. Відповідно, в одних місцевостях України дукачі лишилися святковою прикрасою, а в інших їх застосовували повсякденно. На думку історика Олега Однороженка, в основній своїй масі волиняни дотримувалися старовинних родових емблем, не міняючи їх на польські.

"Я хотів би, щоб кожна волинська жінка мала серед своїх прикрас дукач" – Володимир Дзьобак

Дослідниця Ярослава Коваленко наголошує, що "дукач міг виконувати для своєї власниці роль оберегу. Родинний знак як елемент дукача в такому випадку ймовірно виступав у якості певної руни, піктограми або іншого символу, якому надавалася магічна властивість".

У волинських дукачах центральне місце має саме медальйон, а бант візуально лише доповнює його або взагалі може бути відсутнім. Часто (через пишне оздоблення медальйона) волинський дукач нагадує собою ажурну брошку в центрі якої розміщено медальйон. У волинських дукачах ХІХ-поч.ХХ ст. трапляються талери австро-угорської імператриці Марії Терезії, талери Максиміліана Баварського, польські монети та монети Російської імперії.

Цікаво про давні ремесла розмірковує Володимир Дзьобак. Виявляється, в його родині сталась троща гендерного упередження, адже ткацтвом займався дідусь. Прізвище Ткач, до речі, досить розповсюджене в межах історичної волині, як і інші прізвища, утворені від прізвиськ, відповідно до видів діяльності.