27 травня у Києві, в резиденції предстоятеля УПЦ МП, що у Свято-Пантелеїмонівському монастирі у Феофанії (під Києвом) відбулася неоднозначна і знакова подія сучасної церковної історії України – Помісний собор УПЦ МП. Окремі спостерігачі доволі влучно охрестили цю подію «три в одному», оскільки розпочалося усе із зібрання єпископату, кліриків, монахів і мирян УПЦ МП.

Метою зібрання було обговорення майбутнього цієї Церкви в нових реаліях повномасштабної війни рФ проти України (адже у відповідності до Статуту УПЦ, ця Церква є самокерованою частиною РПЦ, а її предстоятель митрополит Київський і всієї України залишається «де-юре» першим членом Священного Синоду РПЦ). Не останньою чергою тут зіграли роль непоодинокі відозви з боку кліру, вірян та окремих єпархій УПЦ МП стосовно необхідності повного розриву із РПЦ, очільник якої Московський патріарх Кирил (Гундяєв) фактично благословив російську армію на вбивство українців. Мова у цих зверненнях і відозвах йшла насамперед про необхідність набуття УПЦ автокефального статусу. Наразі, щоправда, мова йшла про «канонічну автокефалію», тобто автокефалію суто для УПЦ. Зокрема, предстоятеля УПЦ МП митрополита Київського і всієї України Онуфрія та керівництво цієї Церкви загалом закликали ініціювати та скликати собор УПЦ (архієрейський чи помісний), на якому і вирішити питання подальшого канонічного статусу УПЦ. (До слова, у You Tube навіть з’явилася група під промовистою назвою «УПЦ – канонічна автокефалія»).

Ба більше, до 400 священників УПЦ МП підписали звернення стосовно необхідності загальноправославного суду над патріархом Кирилом, який сповідує антихристиянську і людиноненависницьку ідеологію т.з. «русского мира», за що і має бути засуджений, зокрема, Вселенським і Східними православними патріархами.

Зважаючи на те, що Моспатріархія об’єктивно ніколи не надасть УПЦ автокефалії, а навіть якби таке і трапилося, то це «дарування» було б знівельоване війною росії проти України, то для УПЦ проглядалися два варіанти.

Перший – воз’єднання із ПЦУ, яка має канонічний Томос про автокефалію, наданий Вселенським патріархатом і визнаний кількома помісними Православними Церквами. Це воз’єднання може бути, зокрема, і наслідком церковного собору УПЦ,  проголошення на ньому автокефалії.

Другий – УПЦ МП, проголосивши автокефалію, продовжувала б позиціонувати себе як «єдина канонічна Православна Церква в Україні» і очікувала на визнання з боку помісних Православних Церков чи на новий, «правильний», Томос з боку того самого Константинополя, який таки довелося б визнати «Церквою-Матір’ю».

Зважаючи на те, що в середовищі навіть самих проукраїнськи налаштованих кліриків і вірян УПЦ МП ще існують сумніви стосовно канонічності ієрархії ПЦУ (точніше канонічності ієрархії вже колишніх УПЦ КП та УАПЦ), то реальним був саме другий із вищенаведених варіантів розвитку подій. Тим більше, що в історії Вселенської Православної Церкви є преценденти самопроголошення автокефалії, яка потім визнавалася у канонічний спосіб. Саме так, зокрема, були проголошені автокефалії Елладської, Румунської та Болгарської Православних Церков.

Тобто, як свідчить історія Вселенської Православної Церкви, преценденти самочинного проголошення тою чи іншою національною Православною Церквою автокефалії із наступними канонічними санкціями з боку «Церкви-Матері» мали місце доволі часто. І найчастіше траплялося саме так, що канонічне оформлення автокефалії було легалізацією того, що упродовж певного часу кваліфікувалося кіріархальною Церквою (Церквою-Матір’ю) як «гріх розколу». Врешті, православне канонічне право не має детально розробленого церковно-правового механізму отримання, проголошення чи дарування автокефалії. Саме так, зокрема, були проголошені автокефалії Елладської, Румунської та Болгарської Православних Церков.

Щоби не втомлювати читача фактажем з церковної історії, розглянемо найбільш «хрестоматійний» приклад, доволі слушний в контексті теперішньої боротьби України із російським загарбником за свою свободу і незалежність. Йдеться про автокефалію Елладської Православної Церкви.

Так, у 1833 р. Православна Церква на теренах визволеної від османського ярма Греції (яка не включала до себе усю теперішню територію Греції) проголосила свою автокефалію, задекларувавши повну канонічну незалежність від Константинопільського патріархату. До слова, одним із чинників такого кроку було те, що ще в 1821 р., коли розпочалося грецьке національно-визвольне повстання, Вселенський патріарх Григорій V під тиском султана змушений був проклясти повсталих, а в 1828 р. національно-визвольна боротьба грецького народу була засуджена у відповідній відозві Вселенського патріарха Агафангела.

У 1849 р., коли посол Грецького королівства вручив Константинопільському патріарху разом із подарунком від короля ще й послання від синоду Елладської Церкви, то патріарх прийняв подарунок, а синодальне послання відкинув. А вже 29 червня 1850 р. автокефалію Елладської Православної Церкви затвердив Томос Константинопільського патріарха Анфіма IV.

Загалом Томос про автокефалію Українська Церква вже має, але в разі небажання воз’єднуватися із ПЦУ, УПЦ могла б позиціонувати себе як «автокефальна Українська Церква із правильною ієрархією» і використовувати вищенаведений випадок із проголошенням автокефалії Елладською Церквою як підставу для свого окремого існування.

В іншому випадку, для УПЦ МП лишалася перспектива залишатися і надалі самокерованою частиною РПЦ, провід якої благословляє агресію рФ проти України. Що, своєю чергою, підсилює процес переходу громад УПЦ МП до ПЦУ, який вже розпочався у зв’язку із війною.

Отож, предстоятелю та керівництву УПЦ МП, загалом архієреям, варто було зробити вибір – чи зберігати канонічний зв’язок із Московською патріархією, яка вже дискредитувала себе фактичним схваленням російської агресивної війни проти України, чи чимшвидше розірвати із РПЦ канонічний зв’язок (мається на увазі перебування у її складі як самокерована Церква).

Зважаючи на те, що Православна Церква історично є соборноправною (тобто при вирішенні фундаментальних і доленосних питань церковного життя та у самому управлінні Церквою роль рядового духовенства і широких мас віруючих є значною), то і питання подальшого статусу УПЦ МП мав би вирішити Помісний (тобто за участі не лише єпископів, але й представників кліру, чернецтва і мирян) собор УПЦ.

Спочатку, ще на засіданні Священного Синоду УПЦ МП в середині травня було оголошено про проведення зібрання єпископату, кліру, чернецтва та мирян УПЦ. Яке і розпочалося 27 травня і завершилося, врешті, Помісним собором.

Спочатку це зібрання не передбачало нічого більшого, ніж просте обговорення. І ось вже вдень було оголошено про… екстрене засідання Священного Синоду УПЦ! Ба більше – після цього засідання відбулися Архієрейський та Помісний собори!

Гадаю, не лише мільйони духовенства і вірних УПЦ, а й загалом небайдужих українців, затамувавши подих, очікували насправді історичне рішення. І воно таки стало історичним, але… Історичним в тому плані, що вразі відсутності подальших кроків по остаточному (не лише «де-факто», але й «де-юре») розриву канонічного зв’язку із Моспатріархією, може стати ВИРОКОМ для УПЦ МП в її теперішньому реноме. ВИРОКОМ З БОКУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ і ВИРОКОМ ІСТОРІЇ. А діяльність окремих єпископів та представників чернецтва (йдеться про відомих у церковному середовищі УПЦ МП «старців Викрутасіїв» (до слова – вислів журналіста одіозного «Першого козацького»), які благословляли своїх духовних чад на молитовні стояння проти ідентифікаційних кодів та біометричних паспортів як «печатей антихриста», розповідали про «Святу (триєдину!) Русь», з якою бореться «масонський і відступницький Захід», тощо), може зацікавити і органи державної безпеки України.

Як відомо, Помісний собор 27 травня не задекларував повного розриву із РПЦ та не оголосив автокефалії, не йшлося навіть про доцільність такої перспективи для УПЦ. Зазначено було лише те, що «Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви».

Тобто йдеться про зміни до вже існуючого понад 30 років статуту УПЦ як самокерованої частини РПЦ, що було регламентовано ще Грамотою патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 р. Врешті, самі учасники Помісного собору, зокрема голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП митрополит Климент (Вечеря), потім, у коментарях, заявили, що ніякого розриву із РПЦ не відбулося.

Щоправда, Собор ухвалив кілька рішень, згідно з якими УПЦ набуває властивостей, характерних автокефальній помісній Церкві – йдеться насамперед про можливість відкриття українських православних парафій УПЦ за кордоном та відновлення мироваріння у Києві (миро – спеціально виготовлена ароматична олія, яка використовується у таїнстві Миропомазання, яке відбувається одразу після Хрещення і через яке, згідно з православним віровченням, віруючому подаються дари Святого Духа. Приготування інгредієнтів, варіння та освячення мира відбувається на Страсному тижні. Частина автокефальних Православних Церков (у тому числі Єрусалимська та ПЦУ) отримують миро з Константинополя, а УПЦ МП отримує миро, зварене і освячене у Москві – ред.).

Однозначно позитивним є те, що Помісний собор УПЦ МП офіційно висловив незгоду із антиукраїнською позицією патріарха Московського Кирила, який, фактично благословив війну проти України. 

Мало того, у неділю, 29 травня, під час літургії, предстоятель УПЦ МП митрополит Київський і всієї України Онуфрій пом’янув майже усіх предстоятелів помісних автокефальних Церков (окрім Константинопільської, Олександрійської, Кіпрської та Елладської, із якими РПЦ та УПЦ МП розірвали євхаристійне єднання з причини надання Томосу та визнання ПЦУ). Таке поминання є властивим предстоятелям автокефальних Церков, і саме так чинить і предстоятель ПЦУ митрополит Київський і всієї України Епіфаній.

Помісний собор УПЦ МП також таки визнав необхідність діалогу із ПЦУ, але виставив завідомо неможливі до виконання для ПЦУ його умови. Втім це – тема для окремої публікації.

А тепер проведемо стислий аналіз того, що відбулося. Відома народна приказка каже, що «не можна бути трошки вагітною». Отож, і в церковному канонічному праві, і в реаліях церковного життя не можна бути так би мовити, «трошки автокефальною» Церквою. Точніше, канонічне право Східно-Кафолічної Православної Церкви не знає іншого способу повної (100-відсоткової) незалежності певної помісної Церкви, окрім канонічної автокефалії. Натомість рішення Помісного собору УПЦ МП та недільне поминання митрополитом Онуфрієм предстоятелів Помісних автокефальних Церков «за диптихом» свідчать, що «трошки автокефальним» бути таки можна.

Мало того, в середовищі широких мас рядового духовенства і вірян УПЦ МП вже поширюється ажіотаж стосовно того, що, мовляв, УПЦ відтепер повністю незалежна.

«Стверджую, Українська Православна Церква, віднині, самостійна і незалежна!» – заявила, зокрема, у ефірі «Першого козацького» керівник регіонального представництва руху "Миряни" у Рівненській єпархії УПЦ МП Тетяна Царук.

Натомість реакція з боку РПЦ свідчить про протилежне. Так, Священний Синод РПЦ у своїй офіційній відозві наголосив, що в статуті УПЦ як самокерованої частини РПЦ нічого суттєвого не змінилося. Врешті, і голова ВЗЦВ МП, і член Священного Синоду РПЦ митрополит Іларіон (Алфеєв) заявив, що поправки, внесені до статуту Української Православної Церкви Московського Патріархату, ніяк не змінюють її статус у складі Московського Патріархату. На його думку, УПЦ просто ще раз засвідчила, що є автономною. Щоправда, Священний Синод РПЦ у відповідному рішенні наголосив, що зміни та поправки до статуту УПЦ потребують вивчення у встановленому порядку на предмет їх відповідності Грамоті патріарха Алексія II від 1990 р. та статуту РПЦ, «згідно з яким такі доповнення та зміни мають бути подані на схвалення Патріарху Московському і всієї Русі». 

Було також висловлено жаль з приводу того, що у низці єпархій УПЦ було припинено поминання патріарха Кирила, що, як зазначено у постанові Синоду РПЦ: «призвело до поділів усередині Української Православної Церкви і що суперечить правилу Двократного Собору».

І найцікавіше – у преамбулі до пунктів рішення стосовно постанов Помісного собору УПЦ МП Синод РПЦ зауважує, що доповнення та зміни до Статуту про управління УПЦ та низка інших рішень були ухвалені «у зв'язку із продовженням військових дій в Україні, посиленням тиску на Українську Православну Церкву, захопленнями її храмів, що продовжуються, множинними фактами дискримінації та порушення прав її віруючих». А 7-й пункт відповідного рішення Синоду РПЦ неоднозначно наголошує, що: «що вся повнота РПЦ молиться за збереження церковної єдності та якнайшвидше припинення кровопролиття». Під «церковною єдністю» тут мається на увазі єдність саме РПЦ, точніше – ПРОДОВЖЕННЯ ПЕРЕБУВАННЯ (принаймні «де-юре») УПЦ як самокерованої Церкви у складі РПЦ.

Водночас Симферопольська (Симферопольска і Кримська) та Феодосійська єпархії УПЦ МП, розташовані на теренах окупованого РФ у 2014 р. Криму, висловили незгоду із рішеннями Помісного собору УПЦ МП та задекларували що, залишаються під омофором Московського патріарха Кирила. 

Так що ж врешті відбувається в УПЦ МП?

Ймовірніше за все, УПЦ МП намагається йти шляхом т.з. «фактичної автокефалії» без її оголошення «де-юре». Мовляв, не уся повнота УПЦ бажає повного відокремлення від РПЦ, отож і рішення Помісний собор ухвалив компромісне – «і вівці цілі і вовки ситі». Дехто з інтелектуалів УПЦ МП – прихильників такого «компромісного рішення», можливо, згадає фразу з «Фауста» Гете: «Теорія, друже мій, сіра, та дерево життя зелене», де під «теорією» будуть розуміти такий нелюбий офіційній ідеології проводу УПЦ МП Томос про автокефалію ПЦУ, стосовно якого офіціоз УПЦ МП говорить, що, мовляв, він декларує залежність ПЦУ від Константинополя. А під «зеленим деревом» – стан справ в УПЦ, мовляв, – «і миро самі будемо варити, і парафії відкривати за кордоном, і ось, бачите, єпархії в Криму незгодні…».

Але Церква – структура доволі традиційна і в міру консервативна в царині тих сфер її життя, які регулюються канонічним правом. «Dura lex, sed lex» – «Закон суворий, але це закон» – говорить відоме давньоримське прислів’я. І це стосується і православного канонічного права також. Яке не знає таких понять, як «а ми зате самі варимо миро», «а нам Москва не указ» тощо. Воно знає статус автокефалії, автономії та, зокрема, «незалежності і самостійності в управлінні з правами широкої автономії» – а саме останній статус у складі РПЦ має УПЦ МП.

Отож, йдеться про певну «мімікрію» УПЦ МП, тобто наявність у ній фактичних рис, притаманних автокефальній помісній Церкві із відповідним навіюванням широким масам віруючих кліше на кшталт «тепер ми повністю незалежна від Москви Українська Православна Церква». Але річ у тім, що подібні речі з уст речників УПЦ МП лунають вже понад 30 років.

Водночас УПЦ МП продовжує залишатися самокерованою частиною РПЦ, отож про відокремлення та повну автокефалію не йдеться.

Постає тривіальне запитання – що так тримає в лоні Моспатріархії найбільшу (принаймні за кількістю храмів і монастирів) релігійну конфесію України? Чому, маючи понад 12 тисяч громад і три лаври, ця Церква не хоче порвати із РПЦ, яка давно стала фактично частиною держапарату путінської росії, переставши при цьому виконувати функції, притаманні християнській конфесії?

Зауважмо, що, до прикладу, цього Різдва у православних храмах росії молилися за богослужіннями аж 1% від усього населення. Але путінському режиму і московським церковним ієрархам не потрібен віруючий народ у храмах – їм потрібні попи-замполіти, які готові, розповідаючи воякам про Олександра Невського, благословити будь-яку криваву війну. Опозиційний російський богослов протодиякон А. Кураєв в одному з інтерв’ю заявив, що патріарх Кирил (Гундяєв) може увійти в історію як «могильщик Російської Православної Церкви». А підтримуючи путінський режим, офіційна Моспатріархія фактично підтримує звичайний фашизм, якщо не новітній нацизм. А російському православ’ю як такому (якщо брати до уваги маси кліриків і вірних) така позиція вже завдала удару, якого не завдавали навіть більшовики. Втім, якщо враховувати позицію такого російського богослова, як О. Осіпов, та проповіді такого священника, як А. Ткачов та плекання ними відповідних настроїв серед того мізеру серед маси росіян, яким є справді практикуючі воцерковлені православні росіяни (а також притаманний значній їх частині ультарконсерватизм та фанатизм), якщо враховувати саму ідеологію «русского міра», то сама сучасна РПЦ заслуговує на те, щоби на її адресу пролунав епітет, даруйте… «Рашистська мракобісна рейхсцерква». І з цією «рейхсцерквою» ніяк не може розстатися УПЦ МП.

Власне, саме проведення екстреного засідання Священного Синоду, а по ньому – Архієрейського та Помісного соборів викликає запитання. Адже Помісний собор за участі єпископату, представників кліру, чернецтва і мирян не є навіть засіданням Священного Синоду і готується заздалегідь. А тут вийшло так, що архієреї та ті священнослужителі, монахи і миряни, які із ними прибули делегатами від єпархій для того, щоби просто подискутувати про нагальні проблеми, які постали перед УПЦ, миттєво, «в авральному режимі» організувалися у Помісний собор. Причому, як це озвучив в одному зі своїх нещодавніх інтерв’ю клірик ПЦУ і ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості протоієрей Георгій Коваленко, за «інсайдерською інформацією», ухвалені на Помісному соборі 27 травня рішення (у плані небажання поривати із РПЦ і йти шляхом розширення незалежності) відобразили настрої 60% делегатів Зібрання-Помісного собору, які зібралися 27 травня у митрополичій резиденції в Феофанії.

Звісно, з боку спікерів УПЦ МП ми незабаром почуємо (врешті, вже про це говорять), що, мовляв, далеко не вся повнота УПЦ бажає автокефалії та розриву зв’язків із РПЦ. До прикладу, нещодавно відбулися збори священників Сумської єпархії, де із 138 кліриків Позицію «Підтримую необхідність відокремлення від Російської Православної Церкви та Московського Патріархату шляхом набуття Українською Православною Церквою канонічної автокефалії» підтримало 89 осіб, що становить 64,5% опитаних, а позицію «Підтримую необхідність подальшого збереження єдності та канонічного підпорядкування Української Православної Церкви Російській Православній Церкві та Московському Патріархату» підтримало 48 осіб, що становить 34,7% опитаних. Причому, що важливо, голосування було закритим. Натомість у Запорізькій єпархії відповідне опитування 182 кліриків показало протилежний результат – 150 осіб, що становить 75%, не бажають змін теперішнього статусу УПЦ МП. Тут варто зауважити, що керуючий Запорізькою єпархією УПЦ МП митрополит Лука є відомим своїми ультраконсервативними та антизахідними поглядами, і він й дотепер продовжує у своїй єпархії поминати патріарха Кирила, вважаючи непоминання очільника РПЦ «порушенням канонів». Негативно він висловлювався і стосовно перспективи набуття УПЦ тої самої «канонічної автокефалії».

Водночас відокремлення УПЦ МП від РПЦ зараз, згідно із соціологічними опитуваннями, підтримує більшість українців – в середньому 63%, a можливо, навіть більше. І цілком ймовірно, що якщо запитати усіх громадян України, які позиціонують себе як віряни УПЦ, усю повноту духовенства, чернецтва і вірних, то щонайменше більш ніж половина з них висловиться за повну автокефалію УПЦ.

Чому ж з цією «канонічною автокефалією» справа ніяк не може зрушити із «мертвої точки»?

Тут, на нашу думку, існує кілька причин. По-перше, в разі проголошення УПЦ автокефалії «за елладським сценарієм» 1833 р. в Україні постає дві канонічні Церкви – Українська Православна Церква із самопроголошеню автокефалією, яку ще належить визнати іншим помісним Церквам, усій повноті Вселенської Православної Церкви загалом, та Православна Церква України, яка має Томос про автокефалію, наданий Вселенським патріархом, та яку наразі визнають, окрім Константинопільської, ще Олександрійська, Кіпрська та Елладська Православні Церкви. До слова, якщо з боку спікерів УПЦ МП, зокрема, того самого заступника голові ВЗЦВ протоієрея Миколи Данилевича, лунають побоювання стосовно того, що самопроголошену автокефалію УПЦ ще належить визнати усій повноті Вселенського Православ’я (враховуючи РПЦ), то з боку спікерів ПЦУ лунає аргумент стосовно того, що Українська Православна Церква вже має канонічний Томос про автокефалію. Зокрема, у тексті чергового заклику до єднання на адресу УПЦ МП з боку ПЦУ, а саме – Звернення Архієрейського собору ПЦУ від 24 травня до ієрархів, духовенства і вірних в юрисдикції Московського патріархату в Україні – останніх закликають: «послідувати Томосу про автокефалію, в якому визначено, що всі єпархії, монастирі, парафії та інші православні церковні установи повинні бути в юрисдикції автокефальної Православної Церкви України. Існування юрисдикції Московського патріархату в Україні, як і будь-який інший спосіб, який передбачає окреме від ПЦУ існування православних церковних структур в нашій державі – канонічна аномалія, порушення, яке раніше чи пізніше має бути виправлене».

Тим часом самопроголошена автокефалія УПЦ може бути схвалена тими «союзниками» УПЦ МП, які свідомо не хотіли визнавати ПЦУ, до прикладу, Польською і Сербською Православними Церквами. До слова, 24 травня цього року Сербська Православна Церква таки визнала автокефалію Православної Церкви Північної Македонії, яка проголосила її ще у 1967 р., відокремившись від Сербського патріархату. Про це оголосив Патріарх Сербський Порфирій, який очолив того дня (24 травня – День пам’яті просвітителів слов’ян святих рівноапостольних Мефодія і Кирила – авт.) літургію в кафедральному соборі Скоп’є разом із предстоятелем Православної Церкви Північної Македонії архієпископом Стефаном. Цьому передувало прийняття Сербською Православною Церквою Церкви Північної Македонії у євхаристійне спілкування, а розпочалося усе з того, що 9 травня Священний Синод Вселенського Патріархату прийняв звернення Православної Церкви Північної Македонії та вирішив відновити канонічність цієї Церкви, визнавши її «Охридською Архиєпархією».

У будь-якому випадку існування на теренах православної країни, якою є Україна, двох автокефальних Православних Церков є разючою аномалією, яку відразу доведеться вирішувати, можливо, на всеправославному рівні.

Але так чи інакше, якщо і відбудеться, до прикладу, новий Об’єднавчий Собор на якому вже автокефальна УПЦ і ПЦУ об'єднаються у Єдину помісну автокефальну канонічну Українську Православну Церкву, то це єднання відбудеться, ймовірніше за все, на основі вже існуючого Томосу про автокефалію, який 5-6 січня року 2019 отримала від Вселенського Константинопільського патріарха Варфоломія Томос ПЦУ. До слова, відомий сучасний богослов архімандрит Кирил (Говорун) висловлювався стосовно можливості проведення такого нового Об’єднавчого Собору, хоча остаточно таки заявив, що в УПЦ МП немає альтернативи окрім приєднання до ПЦУ. 

Але цього якраз в УПЦ МП не хочуть і панічно бояться. Втім, самопроголошена автокефалія Церкви, яка має 12 тисяч громад і три лаври, і канонічність ієрархії якої не треба доводити ні у Варшаві (православній – Польська Православна Церква), ні у Белграді, може виявитися і не таким вже «глухим кутом», як про це говорить вищезгаданий Кирил (Говорун), врешті серед окремих аналітиків вже встигли пролунати думки про можливість об’єднання вже автокефальної УПЦ і ПЦУ «на паритеті» і навіть про… ще один Томос для Української Церкви. Можливо, як Томос про автокефалію вже дійсно єдиної Української Православної Церкви. Але видавати його «по-новому» і «для всіх» має таки… так-так ТОЙ САМИЙ КОНСТАНТИНОПІЛЬСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ, ЯКИЙ ДЛЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ Є ЦЕРКВОЮ-МАТІР’Ю.

Отож, УПЦ на чолі із митрополитом Онуфрієм таки доведеться визнавати ПЦУ, існуючий Томос про автокефалію Української Церкви, а також усі рішення, ухвалені Вселенською Константинопільською патріархією у 2018 р. задля вирішення українського церковного питання. Врешті ще тоді, у жовтні 2018 р., Вселенський патріарх Варфоломій закликав предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Київського і всієї України Онуфрія визнати канонічну юрисдикцію Константинополя, «заохотившии» УПЦ (МП) можливістю отримання від Константинопільської Церкви-Матері канонічної автокефалії, про що свідчить лист Вселенського патріарха Варфоломія до митрополита Онуфрія від 12 жовтня 2018 р., проігнорований останнім. Нагадаємо, що тоді Константинопільський патріарх Варфоломій звернувся до предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Київського і всієї України Онуфрія (Березовського) із листом, у якому закликав його визнати канонічну юрисдикцію Константинополя над Київською Митрополією, прийняти у спілкування «колишнього Київського митрополита Філарета (Денисенка) та «колишнього архієпископа Львівського Макарія (Малетича)», а також взяти участь в Об’єднавчому соборі, на якому в Україні, з санкції Константинопільського Патріархату, і мала бути утворена одна Православна Церква, якій і мав бути вручений Томос про автокефалію. Історичний шанс тоді УПЦ МП було втрачено, отож тепер доведеться зробити, так би мовити, «роботу над помилками».

Яким би чудовим кроком і внеском у нашу перемогу над агресором стала б Божественна Літургія, яку у Святій Софії Київській спільно звершили б Блаженніші владики Онуфрій та Епіфаній, об’єднавшись навколо спільної євхаристичної чаші! Остаточно розірвавши церковну залежність усіх православних громад і монастирів України із Москвою.

Але цьому на заваді стоїть «промосковське лобі» в середовищі УПЦ МП, насамперед – у середовищі єпископату.

Але сумувати православним українцям не варто – адже в Україні вже існує помісна автокефальна канонічна Українська Православна Церква – Православна Церква України. Та сама, яка була організаційно сформована на об'єднавчому собору 15 грудня 2018 р., а 5-6 січня року 2019 отримала від Вселенського Константинопільського патріарха Варфоломія Томос про автокефалію. Отож, найкращий варіант для Православної Церкви в Україні – нарешті повністю, де-факто, об’єднатися навколо Київського митрополичого престолу, у єдиній помісній Православній Церкві України. Що, фактично, і відбувається шляхом приєднання до ПЦУ парафій, що виходять з УПЦ МП.

До слова, аналітики вже говорять, що в разі непроголошення УПЦ автокефалії на Помісному соборі, відсутності ухвалення рішень про розрив із РПЦ той «парафієпад», який мав місце, починаючи з 24 лютого і дотепер, виявиться «квіточками». А Помісний собор вже відбувся, і «віз і нині там»…

А православні українці таки не хочуть, в більшості своїй, бути під омофором патріарха, який благословляє їх вбивство, благословляє війну проти України.

А тепер подумаємо ось над чим – яким би чудовим ударом по «русскому міру» і внеском у нашу перемогу стало б постання в Україні дійсно єдиної Української Православної Церкви, автокефальної і визнаної усією повнотою Вселенського Православ’я. А шлях для цього єдиний – єднання навколо Київського митрополичого престолу у помісній Православній Церкві України. Або, можливо… і новий Об’єднавчий Собор, в ході якого «на паритеті» возз’єднаються в єдину автокефальну Українську Православну Церкву УПЦ (розірвавши зв’язки із РПЦ) та ПЦУ.

Але що ж чекає на УПЦ МП в її теперішньому реноме, якщо «промосковське лобі» і надалі триматиме її у, так би мовити, «московському полоні»? Відповідь проста – з часом ця конфесія перетвориться на, у кращому випадку, «Церкву бабусь і «особливо обдарованих» інтелігентів (тобто начитаних релігійних фанатиків), яка поволі відійде на маргінес (звісно, уступивши Українській Церкві усі три лаври – Києво-Печерську, Почаївську і Святогірську). І існуватиме вона не як УПЦ МП, а таки як РПЦвУ, існування якої буде можливим саме завдяки демократичному українському законодавству, яке гарантує свободу совісті і віросповідання (та сама ліберальна демократія, така ненависна «русскому міру»).

А ще її може очікувати і суд історії та осуд усього українського народу, якщо не РПЦвУ як таку, то її промосковський єпископат однозначно.