Спільна декларація понад 300 православних богословів стосовно засудження ідеології т.з. «руского міра» («російського світу» – ред.) як єретичного неправославного вчення може стати не останньою подібною річчю в інтелектуальному просторі Вселенської Православної Церкви. Зокрема, в разі відповідної ухвали на загальноцерковному рівні (наприклад на Синаксисі Східних патріархів) перед УПЦ МП може постати дилема – або залишатися в єдності із Церквою, керівництво якої сповідує єретичне вчення, або розірвати із нею канонічні стосунки.

Так, провідні православні богослови світу засудили ідеологію «російського світу» як певний тип етнофілетичного православного релігійного фундаменталізму, тоталітарного за своїм змістом. Фактично йдеться про вчення, яке замість православного визнання віри в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву, земна частина якої є передвір’ям і «передсмаком» Царства Небесного, самої віри у домобудівництво спасіння світу Христом, сповідує ідею про певний, суто земний, сакральний цивілізаційний простір, т.з. «Святу Русь», яка безпосередньо пов’язується із російською державою та Церквою і протистоїть «нечестивому» секулярному «Заходу».

Ситуація для РПЦ ускладнюється ще й тим, що її предстоятель Кіріл Гундяєв та загалом керівництво фактично схвалює агресивну війну, яку Росія нині веде проти України.

Саме явище «етнофілетизму», тобто вчення про превалювання у системі церковного устрою етнічного принципу, було засуджене Константинопольським собором у 1872 р. Щоправда тоді це було пов’язано зі змаганнями Болгарської Церкви за автокефалію, але тепер ситуація може бути куди серйозніша. Адже йдеться про більш фундаментальні речі, а саме – заміну чи, в кращому випадку, применшення православної сотеріології (вчення про спасіння) та еклезіології (вчення про Церкву) за рахунок вчення про псевдосакральний земний цивілізаційний простір. А якщо говорити богословською мовою – заміну Царства Божого, яке бачили пророки, яке проголошене і відкрите Христом, про яке вчили апостоли, яке прийняла як мудрість Церква, яке викладене як догмат Отцями царством світу цього.

А той факт, що упродовж останніх 20-ти років ідеологеми «російського світу» формують державну ідеологію сучасної путінської Росії, яка розв’язала у центрі Європи агресивну війну проти України, і причинами цієї війни є саме реальний демократичний устрій України та її євроатлантичні прагнення, перетворює ідеологію «руського мира» на новітній фашизм.

Отож, засудження цієї ідеології як єретичної може бути зумовлене саме тою загрозою, яку вона несе для християнської православної традиції як такої, оскільки дана людиноненависницька ідеологія може сприйматися і як її (християнської православної традиції) дискредитація.

В разі, якщо дане засудження відбудеться, то для УПЦ МП може постати дилема – або залишатися «де юре» у складі РПЦ, керівництво якої фактично буде звинувачено в єресі, або використати факт такого звинувачення як догматичну причину розриву із РПЦ канонічного зв’язку. Інакше, пляма обвинувачення у єресі «руського мира» впаде і на керівництво УПЦ МП, а відтак і на усю цю конфесію.

До слова, священники УПЦ МП вже роблять відозви, у яких висловлюються стосовно неможливості подальшого перебування у складі РПЦ. Зокрема, нещодавно таку відозву оприлюднили клірики кількох єпархій УПЦ, зокрема, Львівської. Наразі, щоправда, мова йде про «канонічну автокефалію», тобто автокефалію суто для УПЦ. Зокрема, предстоятеля УПЦ МП митрополита Київського і всієї України Онуфрія та керівництво цієї Церкви загалом закликають ініціювати та скликати собор УПЦ (архієрейський чи помісний), на якому і вирішити питання подальшого канонічного статусу УПЦ.

Якщо взяти до уваги реальний стан речей, а саме той факт, що Московська патріархія ніколи не надасть УПЦ автокефалії, та навіть якщо це і станеться, то це «дарування» буде знівельоване війною Росії проти України, то для УПЦ проглядаються два варіанти.

Перший – возз’єднання із ПЦУ, яка має канонічний Томос про автокефалію, наданий Вселенським патріархатом і визнаний кількома помісними Православними Церквами. Це возз’єднання може бути, зокрема, і наслідком церковного собору УПЦ та проголошення на ньому автокефалії.

Другий – УПЦ МП, проголосивши автокефалію, продовжує позиціонувати себе як «єдина канонічна Православна Церква в Україні» і очікує на визнання з боку помісних Православних Церков чи на новий, «правильний», Томос з боку того самого Константинополя, який таки доведеться визнати «Церквою-Матір’ю».

Можна навести й історичний прецедент. Так, у 1821 р. грецький народ піднявся на національно-визвольну боротьбу проти кількасотрічного османського поневолення. Так виникла сучасна грецька держава. А у 1833 р. Православна Церква на теренах визволеної від османського ярма Греції (яка не включала до себе усю теперішню територію Греції ) проголосила свою автокефалію. Ця автокефалія спочатку не визнавалася Вселенським патріархом. У 1849 р. коли посол Грецького королівства вручив Константинопольському патріарху разом із подарунком від короля ще й послання від синоду Елладської Церкви, то патріарх прийняв подарунок а синодальне послання відкинув. А вже 29 червня 1850 р. автокефалію Елладської Православної Церкви затвердив Томос Константинопольського патріарха Анфіма IV.

Загалом, Томос про автокефалію Українська Церква вже має, але в разі небажання воз’єднуватися із ПЦУ, УПЦ може позиціонувати себе як «автокефальна Українська Церква із правильною ієрархією» і використовувати вищенаведений випадок із проголошенням автокефалії Елладською Церквою, як підставу для свого окремого існування.

В іншому випадку, УПЦ МП доведеться залишатися самокерованою частиною РПЦ, провід якої буде визнаний таким, що сповідує і проповідує єресь. Що, своєю чергою, підсилить процес переходу громад УПЦ МП до ПЦУ, який вже розпочався у зв’язку із війною. Причому переходи можуть розпочатися і на рівні монастирів чи навіть окремих єпархій.

Отож, предстоятелю та керівництву УПЦ МП, загалом архієреям варто вже робити вибір – чи зберігати канонічний зв’язок із Московською патріархією, яка вже дискредитувала себе фактичним схваленням російської агресивної війни проти Україн, і яка може бути навіть обвинуваченою в єресі, чи якнайшвидше розірвати із РПЦ канонічний зв’язок (мається на увазі перебування у її складі як самокерована Церква).

Від цього буде залежати не лише їх авторитет, але й авторитет УПЦ МП в українському суспільстві загалом.

Статтю підготовлено за матеріалами РІСУ та СПЖ