До вашої уваги – чергова гротескна байка волинського письменника і журналіста Віталія Клімчука.

* * *

Чолом з розмаху в землю вдарю

І даже стану на коліна,

Доповідаю государю

Про те, як жѝє Україна.


Не дай нам Бог таких сусідів –

Тривожать серце і границю,

Щоб я на троні не досидів

І врятував свою сідницю.


Та й вам не солодко у раші,

Кремлівські стіни – не броня,

Хіба молитви чує наші

Через кіріла хтось щодня?


Я – атеїст, но православний,

З кірілом є в нас розговор,

Співаєм ми друг другу славні,

Антихрист він, а я лиш вор.


Благословив кіріл походи

Моїх армійців на Волинь.

Я, як завжди, з ним ніби згоден,

Киваю черепом, як кінь.


Проте у нас тепер горóди,

Капуста, бульба, буряки,

А ми – селянської породи,

Нам воювати не з руки.


Сябри у плєн біжать галопом

А там нужна робоча сила.

Тож мабуть ви ідіте в ж*пу

Із преподобним тим кірілом!


А бульбу хто копати буде?

А сінокоси і жнива?

У нас сябри, нормальні люди

У них твереза голова.


Коли уборочну завершим,

Тоді на зиму йдем в атаку,

Я сам, на тракторі, як вершник

Подам сигнал (як свиснуть раки).


Ти ж знаєш, царю, там – бандери

Чекають кріпаків-рабів,

Забули як в еСеСеСеРі

Ми спопеляли буржуїв.


Послав би Колю, свого сина,

Нехай би орден заробив,

Та от, боюся «джавеліна»

І свіжих струганих гробів.


УПА зніме із тіла стружку

Бо там – колиска вояків,

За упокой підняти кружку

Там ладні всі за москалів.


Кума у мене із Волині,

(Ми якось зналися у Бресті),

У неї очі такі сині,

А в мене карі і безчесні…


Знімаю я штани з лампасом,

На цвях припну свою фуражку.

Я на чуже, звичайно, ласий,

Та на душі тривожно й важко.


І не пробачить мені Коля

Що я, ось так, чомусь зненацька

Не передав йому престола,

Неначе вітчим а не «бацька»…


У мене тут особий вимір

Між словом, ділом і думками.

Воюй з сусідами, владімір,

А ми, якось, між крапельками…

* * *

Заадресовую конверта.

Адреса: раша, до кремля.

Печатка. Підпис. Все відверто.

Ідемо курсом корабля.


Віталій КЛІМЧУК